Розділ 22. Зникла свідкиня

Ранок був холодним, сірим і тривожним. Львів поволі прокидався під запах сирості, і лише рідкісні перехожі поспішали вулицями, ховаючись під парасолями. Настя йшла швидким кроком, стискаючи в кишені аркуш з адресою, яку вчора відкопала в архівах — старий будинок на Погулянці.

Олена Сафрон. Колишня юристка компанії Юри, яка зникла після великого скандалу, що так і не дійшов до суду. Зникла — або її змусили зникнути.

Настя не сказала Романові, що вирішила піти сама. Вона знала — він не дозволив би. Після погроз Юри він став ще обережнішим. Але щось усередині Насті штовхало її вперед. Вона відчувала, що ця жінка — ключ не тільки до справи, а й до минулого Романа.

Будинок стояв осторонь від дороги, похмурий, з облупленою штукатуркою й зачиненими віконницями. Виглядав мертвим, але в одному вікні блимало слабке світло. Настя постукала.

Довго — тиша. Потім двері ледь прочинилися, і жіночий голос пролунало крізь щілину:
— Хто ви?

— Мене звати Настя. Я шукаю Олену Сафрон.

— Її немає. Ви помилилися адресою.

— Я знаю, що ви — це вона, — тихо відповіла Настя. — І я не від поліції. Мені потрібна ваша допомога. Це стосується Юри.

Двері відчинилися ширше. У напівтемряві стояла жінка років сорока п’яти, з втомленими очима й тремтячими руками.
— Юра… — прошепотіла вона. — Ви не уявляєте, у що вплуталися.

Настя зробила крок уперед.
— Ми вже всередині. І вийти без правди не зможемо.

Олена подивилася на неї довго, потім жестом запросила до кімнати. Усередині пахло пилом і старим чаєм. На столі — купа паперів, пожовклі фотографії, кілька флешок.

— Я колись працювала його юристкою, — почала вона. — Допомагала оформлювати угоди, які… не мали існувати. Тоді я знайшла документи, що могли його знищити. І показала їх одному адвокату. Його звали Роман Гайдук.

Настя застигла.
— Роман?..

— Так. Але його тоді підставили. Зробили вигляд, що це він продав дані конкурентам. Я бачила, як його ламали. Після того я зникла. І тепер він знову у цій грі, так?

Настя кивнула.
— Ми разом розслідуємо справу проти Юри. І тепер я розумію: це не випадковість. Усе почалося тоді.

Олена зітхнула.
— У мене залишилося щось. Не всі копії знищили. Але якщо я віддам їх вам — мене знайдуть. І цього разу не залишать живою.

— Ми вас захистимо, — запевнила Настя. — Обіцяю.

Жінка подивилася на неї з тінню надії. Потім узяла зі стосу старих папок одну флешку й поклала в Настину долоню.
— Тут — записи переговорів Юри. Якщо він дізнається, що вони в тебе… тікай.

Раптом з вулиці долинув гуркіт — ніби хтось зачинив двері машини. Олена зблідла.
— Вони вже тут.

— Хто? — Настя озирнулася, серце забилося швидше.

— Їхні люди. Я знала, що довго не зможу ховатися. Іди! Через задній двір!

— А ви?

— Я затримаю їх, скільки зможу. Іди, дитинко!

Настя вибігла через вузький коридор, стискаючи флешку. За спиною — глухий стукіт у двері, чоловічі голоси, крики. Потім — звук удару. Вона не обернулася.

Коли опинилася на вулиці, дощ знову пішов стіною. Настя бігла, не розуміючи, куди, лише повторюючи про себе: «Живи, Олено. Будь ласка, живи».

Десь далеко, у своєму офісі, Роман різко підняв слухавку — Павло кричав у трубку:
— Романе, Настя пропала! Вона вимкнула телефон!

Роман стиснув кулаки. У голові вже промайнули слова Юри: «У кожного є слабке місце…»

І він зрозумів — гра переходить у фінальну фазу.