Розділ 20. Пресконференція

Львів ще спав під ранковим туманом, але будівля університетської бібліотеки, де вирішили провести зустріч із журналістами, вже гуділа, як вулик. Місце було обрано не випадково: символ знань, правди, відкритості. Тут кожне слово мало звучати як куля проти брехні.

Роман стояв біля вікна, тримаючи в руках список тез. Настя метушилася біля ноутбука, перевіряючи презентацію з документами, що доводили підробку компромату проти Олега. Павло нервово ходив коридором, стискаючи в руках флешку. Сам Олег сидів на стільці, схиливши голову, немов боровся сам із собою.

— Послухайте, — сказав він, нарешті зібравшись із духом, — якщо щось піде не так… я беру всю відповідальність на себе. Ви не повинні ризикувати.

Роман підняв очі.
— Ні. Ми вже в одній грі. І виходу назад немає.

Настя підійшла ближче, поклала руку на плече Олега.
— Вони хочуть, щоб ти зламався. А ми зробимо так, щоб усі побачили правду.

Коли двері відкрилися, журналісти хлинули в залу. Камери, мікрофони, десятки очей — усе це створювало атмосферу суду, де вирок мали винести не присяжні, а громадськість.

Першим виступив Роман. Його голос був низький і впевнений, кожне слово відлунювало у залі.
— Сьогодні ми покажемо, як створюється брехня. Як маніпулюють фактами, аби зламати людину.

На екрані висвітилися документи: підроблені платіжки, фальшиві підписи, відскановані листи. Потім — справжні копії, з печатками та цифровими відбитками, які Павло підтвердив незалежною перевіркою.

— Це не просто атака на одну людину, — продовжив Роман. — Це атака на всіх, хто намагається говорити правду.

Журналісти зашепотілися. Камери блискали ще частіше. Хтось уже писав заголовки в телефонах.

І тут піднявся Олег. Він виглядав виснаженим, але його голос не тремтів.
— Так, я працював у компанії Юри. Так, я бачив усе, що там відбувалося. Але я не злочинець. Єдине, що я зробив — наважився розповісти правду. І зараз ви бачите, що вони роблять, аби змусити мене мовчати.

Зала завмерла. Настя краєм ока помітила, як кілька журналістів відклали телефони і просто слухали. Це був момент, коли правда проривалася крізь бетон брехні.

Але в ту ж мить двері з гуркотом розчахнулися. У зал зайшли троє чоловіків у дорогих костюмах — представники Юриної компанії. Їхній лідер, високий і самовпевнений, глянув просто на камери.

— Усе це — маніпуляція, — заявив він. — Ми подаємо до суду за наклеп.

Напруга зросла. У журналістів загорілися очі: ось вона, жива війна, прямо перед ними.

Роман зробив крок уперед.
— Подайте. Але перш ніж ви це зробите, журналісти вже отримають усі наші матеріали. І якщо суд чесний, ви будете першими, кого він покарає.

Це прозвучало як виклик. У залі здійнялася хвиля запитань, криків, клацання камер. Настя відчула, що момент настав: брехня отримала удар, але битва лише починається.

Коли все закінчилося, вони вийшли на вулицю. Дощ знову почав накрапати, немов саме місто нагадувало: очищення завжди приходить після бурі.

— Ви розумієте, — тихо сказала Настя, йдучи поруч із Романом, — тепер вони не просто злі. Вони небезпечні.

Роман зупинився, глянув на неї.
— А ми? Ми теж. Бо у нас є правда.

Він усміхнувся, і в цю мить Настя вперше відчула: поруч із ним вона не лише стажерка, а рівноправна частина команди.