Розділ 17. Ночі виходять дорого

Світла в ангарі рвали темряву на вузькі смуги, а тіні рухалися, як живі істоти. Серце калатало у грудях, кожен звук — крок, шепіт, луна металу — здавався занадто гучним. Для людей, що роками сиділи в цих нішах, навіть дотик повітря був наче диво.

Роман відчув, як піт стікає по спині всередині мокрого плаща. Він мовчки переглянув Настю; її очі — сфокусовані, без страху, тільки рішучість. Олег стояв поруч, блідий, але твердо тримався — провідник, який тепер був частиною ризику. Усі знали: зараз або ніколи.

Першу заслінку підняли обережно. Людина, яка лежала в тіні, стиснула їхні руки, ніби боячись, що це сон. Ноги її були кульгаві, але вона наполегливо піднімалася, коли їй давали руку. Крок за кроком вони виводили людей у вузький коридор — старі, молоді, практично сліпі від темряви. Хтось йшов на своїх двох, когось тягли. Хтось хрипів, і кожен хрип коштував нервів.

— Тихіше, — шепотів Роман. — Дільничні на виходах. Павло — на зв’язку. Волонтерка чекає на маркування.

Далі було швидко і безжально: двоє виходили однією стежкою, потім ще троє. Павло по рації ледь чутно підтверджував: «Готово. Пункт очищення — чистий. Далі — зелений коридор». Але рація бриніла і гинула у фоновому шумі — індикатор того, що координація була нестабільною і залежала від випадковостей.

Коли вони дісталися до центральної секції, ситуація різко загострилася. Далеко з того кінця заграв різкий звук — замкнений метал, який смикнули; хтось заголосив наглядачам. Ліхтарі стали яскравішими.

— У нас годують нерви — викрикнув Олег, — дві хвилини, може три!

Роман глянув на Настю і сказав тихо:
— По можливості — вивозимо поранених першими. Залишки — за нами.

Вони кинулись до найближчої ніші, де були люди з найгіршими ознаками: молодик, котрий ледь ворухався, і жінка, яка, схоже, втратила свідомість. Роман прикрив жінці очі, спричинивши маленьке відчуття безпеки, а Настя організувала піднос із водою і бинтами, роблячи все швидко, але обережно.

Першого пораненого винесли на руках. У коридорі — здавалося — вже стояла група, що мала вивезти їх у «пункт очистки». Хтось тримав світло, хтось — двері. Але в ту ж мить запах бензину піднявся, і вуха пронзив крик: «Світло! Східна секція — на вас!»

Наглядачі запізно зрозуміли, що сталося, і почалася паніка. Металеві кутки заграли дзвоном, і вогні загорілись так, що тіні розсіялись у хаотичному танці. Хтось з працівників завів моторну тачку — і з під’їзду почали рухатися люди з ліхтарями.

— Назад! — крикнув Роман. — Розбігаємось за планом!

План, який розробляли з холодною розрахунковістю, почав діяти по краплині: дільничні виходили назовні, блокували під’їзди, Павло включив телефонні мережі, викликаючи увагу до іншого кінця території, щоб врубити охорону на фальшивий слід. Двоє волонтерів із запасом аптечок підібрали поранених, інші — штовхали виведених до машин.

Але плани — це не гарантія. На одному з виходів, коли група тягла на руках ще одного чоловіка, із кутка вибіг високий чоловік у чорному плащі. Він не біг — він йшов, контрольовано й упевнено, і коли він загородив шлях, усе на мить завмерло.

— Залиште їх, — пролунало холодно. — Вони нам знадобляться.

Роман відчув, як кров холоне в жилах. Він зробив крок уперед, але аж тут кулак іншого із супротивників вдарив у його плече, і той, хто стояв у чорному плащі, вискочив між ними, вирвавши з рук один мішок з документами. Серце стискалося — не мішок, а шматок правди опинився під загрозою.

Настя зреагувала миттєво: вона кинулася за тим, хто підіймався з мішком, і в короткій сутичці встигла вирвати його назад. Її руки дрожали, але вона не відпустила. Коли вона повернулась, в її очах читалося: «Не беремо ні кроку назад».

У сутичці пролунали постріли — не близько, але достатньо, щоб чоловіки на виході впали навколішки. Хтось завив, хтось закашлявся. Радіосигнал Романа затремтів: «Павло, стан?» — відповідь була уривчаста: «Три авто… тягнуть на схід… тримайте коридор».

Тієї ночі вони платили ціною. Волонтерка, що допомагала зв’язувати людини, вигукнула і впала — палець її був порізаний, кров не зупинялася. Один із дільничних отримав удар по голові — він втратив свідомість прямо на мокрій бруківці. Найбільша втрата прийшла, коли відтягнутий чоловік із ніші, котрого не встигли якісно зафіксувати, почав хапатися й кашляти — і на очах у всіх його серце зупинилось. Його вдалося обгорнути в ковдру, але дихання не повернулось.

Роман відчув холод в животі, та не дозволив почуттям зламати себе. Кожна втрата — це удар, але відступ не варіант. Він підняв голову і наказав:
— Тримаємось. Павло — починай медіа-блиц. Геть документи в сейф Насті. Хто в машині — рушайте.

Після короткої боротьби і під контролем бійців вони вирвались на вулицю. Нічний дощ замовк; повітря било в лице, як холодне пробудження. Машини від’їжджали одна за одною. На задньому сидінні однієї вантажівки у коробці лежав запечатаний конверт — важкий, з печаткою й кількома підписами.

Коли вони вже думали, що хоч якось вирвались, рація закричала: «Павло! — голос був крізь шум і теряння. — На фото — Юра. Документи — підпис. Пов’язки. Це не просто факти — це список. Список імен, рахунків, кодових довідок на офшори. Є номер рахунку на одну людину — і там адреса, пов’язана з політиком. Цього достатньо, щоб запалити велику пожежу».

У тиші дороги, поки машини котилися в безпечніші райони, люди з сумками та поранені молилися по-своєму. Хтось мовчав, хтось тихо плакав, хтось вихлюпував останні сили в слова подяки. Роман дивився в темряву, а в голові вирував список: імена, підписи, дати. Він знав, що це — не кінець, а початок відліку.

— Ми втратили одного, — промовила Настя тихо, коли всі нарешті розселись по прихистках. — Але записи… вони справжні. І там є прізвища, які важать.

Роман стиснув кулаки, відчуваючи холодне пекло в грудях:
— Ми не можемо просто покласти це в полиці й піти. Ми маємо план. Павло оприлюднює частину — тільки те, що не поставить людей під ще більшу небезпеку. Ми виводимо решту людей, і потім — поступова атака.