Розділ 16. Ніч, що вирішує все

Підготовка почалася ще за день до рейду, але для Романа здавалось, що вона триває роками — стільки часу потрібно було, щоб зібрати докази, людей і бажання не відступати. Вони домовилися діяти вночі, коли вся інфраструктура Юриного «бізнесу» найменш пильнує, і коли найменше свідків на вулицях.

У напівпорожньому складі, що слугував їхнім тимчасовим штабом, запах старого дерева і машинного масла тиснув на легені. Світло лампи було направлене на розкриту карту міста, на ній чорними й червоними маркерами виділені вузли — ангари, під’їзди, можливі виходи.

— Перш за все, — почав Роман, — нам потрібні виходи. Люди, які можуть вивезти постраждалих, і місце для сортування документів. Якщо ми потрапимо туди і залишимося одні — це провал.

Настя поклала на стіл список імен: журналіст, двоє колишніх дільничних, які звільнилися й не захотіли підкорятися, і одна волонтерка з реабілітаційного центру, яка вміє оформляти документи швидко й без зайвого шуму.

— Журналіст — Павло, — сказала вона. — Він не злякається оприлюднення. Але поки що триматиме рот на замку, якщо ми дамо йому матеріали після операції.

— Добре, — кивнув Роман. — Павло візьме на себе підготовку «медиапакету», але поки — лише наш відступний план. Дільничні — на виходах. Волонтерка — пункт прийому і перша допомога.

Олег, який сидів у кутку з кавою, дрібно похитувався на стільці. Його руки досі тремтіли, але в очах горіла рішучість, яку зламати важче, ніж тіло. Він дав маршрут ангарів, вказавши слабкі місця охорони, де раніше заїжджали постачання, і старий колектор — підземний хід, який вів під одним із периметрів.

— Там — стара решітка, — прошепотів він, проводячи пальцем по карті. — Вона заросла і хтось її завалив, але зсередини можна пройти. Тільки одна проблема: якщо вони знали… — його голос обірвався.

— Тоді ми повинні припускати, що вони знають, — сказав Роман. — План має враховувати дві версії: «всі сплять» або «вони чекають на нас».

Ніч спорядження була скрупульозною. З рюкзаків дістали: ліхтарі зі стрічками на голову, запасні акумулятори, рукавички, невеликі аптечки, мотузки, кусачки, аптечки для зупинки кровотечі, клейкі стрічки, пара радіостанцій, парочка старих фотоапаратів (щоб фіксувати без інтернету), захисні окуляри і костюми від пилу. Кожний предмет клацав у їхніх руках як шматочок захисної зброї.

— Я піду з тобою на перше коло, — прошепотів Олег. — Я знаю, де менше камер.

— Ти не будеш на передовій сам, — відповів Роман. — Ти — наш провідник. І твоя задача — вивести людей. Не геройствуй.

Настя підготувала мішки з маркуванням для документів: водонепроникні, з клейкими ярликами. «Докази» і «Люди» — два окремі маркери. Усе мало бути ідеально, бо недбалість у цій грі означала смерті.

О 01:20 команда рушила. Темрява була густою, але не повною — міські ліхтарі давали розсіяне світло, а димка від промислового ману була тонким шаром над землею. Вони розділилися на дві групи: перша — двоє (Роман і Настя) з Олегом як провідником; друга — більше людей, які мали чекати в укриттях і бути готовими евакуювати виявлених.

Підхід до ангарів вивів їх за межі знайомих маршрутів — через старі колії, розбиті платформерні майданчики, і крізь плями зарослих травою парканів. Навколо було чути лише нерегулярний звук потяга в далині та гучне дихання їхніх кроків.

Перший ангар стояв серед низки металевих сараїв, ділянок з ржавими воротами й бетонними плитами. Він був великий, зі зламними вікнами і густою тінню, що ховала виходи. На під’їзді лежали свіжі сліди шин — значить, нещодавні поставки.

— Олег, ти впевнений? — прошепотів Роман, коли вони пробиралися між купами старого палету.

— Так, — відповів він. — Тут є решітка. Трохи вбік.

Підходячи ближче, вони зупинилися біля малого бетонного люка, прикритого металевою пластиною. Він був зачинений, але поруч лежали сліди інструментів — свіжі подряпини й кілька крапель мастила. Хтось недавно користувався цим виходом.

Роман витяг рукавички й нахилився. Він відчув запах олії й старої риби — запахи складу й води. Пластина піддавалася важче, ніж очікували, але зусилля двох у сукупності й тихий удар плечем Романа вирвали її. Холодне повітря під землею обдало їхні обличчя.

— Заходьте обережно, — прошепотів Олег. — Колектор вузький. Тримайтеся один одного.

Система підземних ходів була як скелет живого тіла — вузькі коридори, місцями завалені, місцями просвічені ржавими ґратами. Вода дзюрчала низькою струмочкою в стінах, і відлуння їхніх кроків поверталося назад, ніби хтось у темряві підслуховував.

— Ваша рація на частоті три дев’ять, — прошепотів Роман, перевіряючи пристрій. Тиха відповідь підтвердила злагодженість.

Після першого повороту вони почули глухий звук — ніби старі ворота в ангарі смикнулися. Серце прискорилося. Це або сигнал руху всередині, або просто метал, що дме.

Олег натиснув на стіну — маленький отвір у цеглі, через який проглядала світлина. Він провів пальцем крізь бруд і вимовив тихо:
— Тут вони зберігають тих, хто «не потрібен», — його голос сипів. — Двері із залізними заслонами. Камери, коли потрібно. Їх тримають у темноті, іноді дають воду через люки.

Настя інстинктивно притиснула руку до рота. Образи, які малювала її уява, ставали реальнішими, ніж будь-коли.

Вони дісталися до підземного виходу, що вів безпосередньо під задні ворота ангара. Через маленький пролом у граті пробився промінь світла — лампа всередині розм'якшувала темряву.

— Тепер тихо, — прошепотів Роман. — Ми заходимо по-тихому, фіксуємо, і вивозимо, хто зможе. Павло має бути готовий оприлюднити, коли ми виберемось.

Вони піднялися через вузький лаз і опинилися в приміщенні, де запах старої гари й людини був густішим, ніж будь-де перед тим. Ліхтарі, притиснені до голови, висвітлювали ряди бетонних перегородок — ніші, що слугували для тимчасового тримання людей; на підлозі — сліди кроків, плями на підлозі, накладені заклеєні коробки.