Розділ 15. У лабіринтах міста

Вузькі львівські двори вночі здавалися небезпечними судинами часу: тут кожен звук натякав на минуле, а кожен кут міг приховувати нову загрозу. Дощ, який ще не вщух, дрібними краплями стукав по металевих щаблях пожежних драбин, залишаючи на штанах мокрі цятки. Дим від недокуреної сигарети змішувався зі вологим холодом і запахом старого каменю.

Роман ішов попереду, кроки його були розмірені й ритмічні — людина, що навчилася не панікувати, навіть коли паніка навкруги. Він відчував кожну мить: як дихає Настя, як намагається стримувати тремтіння Олега, як далеко чутні сліди переслідувачів. У його голові прокручувався план після плану — простий і жорсткий: сховатися, перевірити документи, знайти союзників і вдарити туди, де болить.

Настя йшла трохи позаду, але не відставала. Її дихання було частим, але очі — широкими й пильними. Вона ловила кожну тінь, кожен рух; страх ще не встиг затопити її розум — раз по раз вона зосереджувалася на дрібницях: на відбитку черевика, на шухлі, яка була відкрита в будинку навпроти, на світлі, що підсвічувало стару табличку. За цих кілька днів вона вже навчилася помічати те, що раніше пролітало повз — дрібні коди міста, які розповідали, хто тут господар.

Олег майже не тримався на ногах. Його обличчя виглядало блідим, як сторінки старого журналу. Кожен його вдих нагадував про те, скільки у нього було втрачено — не лише спокою, а й віри в прості людські речі, як-от те, що хтось прийде й допоможе. Він зводив очі, намагаючись озирнутися: «чи нас уже ведуть до пастки?» — як тінь думки пересувалася його розумом.

— Сюди, — прошепотів Роман, звертаючи в ще один провулок. Вони спускалися до старого кварталу, де інколи йшов запах пороху та машинного масла — нагадування про індустріальне минуле, що все ще живе на околицях.

Вони зупинилися під аркою, що вела до невеликого внутрішнього двору, де купи старих ящиків і металевих бочок складали подобу укриття. Тут було темно і сухо — маленький притулок від вітру й дощу. Олег, не стримуючись, впав на холодну бруківку і самовіддано підпер голову руками, як людина, що змушена терпіти ще трохи й далі не знатиме, чи витримає.

— Вони не зупиняться, — повторив він, і ці слова прозвучали не як заява, а як вирок. — Є списки, є маршрути. Вони знають, хто ходить у яких районах. І ще… є склад. Ангари біля залізниці.

Настя стиснула губи й підняла очі до Романа. «Ангари» — це слово звучало у її вухах як якесь страшне пророцтво. Образи, що малювалися в її голові, були жахливими й примітивно чіткими: закриті двері, темрява, зниклі безвісти.

Роман глибоко вдихнув. Розум працював холодно й швидко: вони не могли кинутися у атаку без підготовки, але й відкладати більше — означало дозволити Юрі й його мережі перегрупуватися. Кожна година на боці ворога — ще одна нитка, що сплете пастку.

— Добре, — сказав він тихо. — Ми перевіримо ці ангари. Але робитимемо це розумно. Перш ніж іти туди — треба впевнитися, що в нас є підтримка. Хтось, хто витримає зі мною очікування на виході. Хтось, хто може вивезти людей і не привернути уваги.

Олег підняв очі, у них промайнув якийсь кволий промінь надії.
— Я можу показати маршрут, — прошепотів він. — Там є старий прохід, який водить прямо до одного з ангари. Ніхто його не контролює… або принаймні так було раніше.

— «Було раніше» — подумав Роман, але не сказав. Він знав, що будь-яка інформація — це шанс. Навіть якщо шанс крихкий, його потрібно використати.

У ту мить звідти, де вони прийшли, долинув далекий звук авто. Хоча шум міста був звичним, в їхніх грудях він звучав як попередження: час діяти спливає.

Роман підвівся й оглянувся навколо, помічавши на стіні старий плакат із вирваним краєм. На ньому було щось намальоване, схоже на цифри й стрілку. Він підсвідомо зрозумів: місто говорить з ними мовою знаків — і ці знаки вказують на напрямок.

— Добре, — повторив він. — Ми готуємося. Якщо ти згоден, Олеже, ми рухаємось вночі, коли найменше людей на вулицях. Якщо хтось приїде — ми розсіємося й зберемося в безпечному місці.

Настя, яка весь цей час мовчала, раптом говорила впевнено:
— Я знаю кількох людей у журналістиці. Є один, хто не боїться правди. Можливо, він зможе допомогти пізніше — опісля, коли будуть докази.

Роман кивнув. Він відчував, що вже не може дозволити собі ні помилок, ні пустих жестів. Кожен крок — це ставка, кожне слово — ризик. Але біля нього були люди, які готові йти вперед. І це давало йому силу.

Вони зібралися зробити крок уперед, приготуватися до ночі, але перш ніж рушити, Роман ще раз глянув на Олега:

— Ти маєш сказати нам усе, що знаєш. Кожну дрібницю. Бо коли ми підемо до ангарів — там не буде ні повернення, ні милосердя.

Чоловік похилив голову й затягнувся цигаркою, ніби готуючись видихнути з грудей не лише дим, а й весь свій страх.

— Добре, — шепнув він. — Я розповім. Але після цього — ніякого повернення.

Місто здавалося притиснутим до їхніх плечей: кам’яниці, що пам’ятали століття, тіні, що ховалися у кутках, і дощ, що ще не вщухав. І хоча майбутнє було небезпечно невідоме, у трьох серцях запалало щось, що нагадувало рішучість: разом вони мають шанс на правду.