Розділ 14. Кроки за дверима

Кроки ставали дедалі ближчими. Важкі, упевнені, без жодної поспішності — так ходять люди, які знають, що їх чекають. У тісній квартирі запах страху буквально змішався з запахом тютюнового диму й пилу від старих меблів.

— Ви не розумієте… — Олег хрипів, його руки тремтіли так, що він ледь тримався за спинку стільця. — Вони завжди приходять, коли хтось починає говорити. Це… це кінець.

Роман різко вхопив його за плече, змусивши зустрітися поглядом. Його очі стали сталевими, жодної тіні страху.

— Послухай мене. У тебе є вибір: мовчати і загинути, або сказати нам те, що врятує і тебе, і нас.

Очі Олега заблищали від відчаю. Він глянув на Настю, ніби шукав у ній надію, якої не знаходив у собі. Дівчина відчувала, як у грудях шалено калатає серце, але вона кивнула йому, ніби мовчки підштовхуючи: «Говори».

— Вони ховають… — нарешті видавив він задихано. — Не гроші, не документи… людей. Людей, які знали забагато. Деякі з них ще живі. В підвалах, на старих складах… Я бачив рахунки на “обслуговування”. Це не бізнес — це мережа. Юра в центрі. Він контролює кожен рух, навіть поліцію.

Настя здригнулася, слова різали їй свідомість, наче ножем. Вона завжди підозрювала, що історія з Юрою темніша, ніж виглядало, але не настільки.

Раптом у двері під’їзду знизу гримнуло так, що будинок здригнувся. Потім — кроки, ще важчі, відлуння розносилося сходами.

Олег зблід, схопився за голову.
— Вони вже тут… вони завжди знають, де я!

— Вікно, — коротко кинув Роман, підводячись.

— Це п’ятий поверх! — злякано вигукнула Настя.

— Там пожежна драбина. Рухайся!

Він відсунув важкі штори, розчинив вікно. Холодне осіннє повітря вдарило в обличчя, принесло запах мокрого заліза й листя. Олег завмер, паралізований страхом.

— Іди! — гаркнув Роман. — Або зараз, або ніколи.

У цей момент у двері квартири хтось сильно вдарив. Дерево загрозливо затріщало.

Настя, не думаючи, першою вибралася на пожежну драбину. Метал був мокрий і слизький, пальці ковзали, але вона стискала поручні так, що побіліли кісточки. Роман підштовхнув Олега, який нарешті зрушив із місця, і виліз слідом.

Другий удар. Двері ось-ось вилетять із петель.

Троє людей, тримаючись за холодні металеві поручні, поспіхом спускалися вниз. Стукіт їхніх кроків змішувався зі звуками зверху — двері квартири нарешті здалися й з гуркотом розлетілися.

Настя не витримала й озирнулася. На порозі з’явився силует у чорному плащі. Високий, широкоплечий, його постать видавала силу й холодну впевненість. Він стояв нерухомо, дивлячись просто на них.

Він не поспішав їх переслідувати. Лише дивився. І цього погляду вистачило, щоб у Насті всередині похололо. Вона раптом зрозуміла: цей чоловік не випадковий виконавець. Це той, хто звик чекати, грати, і завжди отримувати своє.

Роман теж кинув короткий погляд угору й стислив зуби. Йому не потрібно було пояснень — він знав, що гра тільки починається.