Розділ 13. Той, хто боїться говорити

Ранок у Львові почався неспокійно. Небо затягнуло хмарами, і вітер носив по вулицях вологе листя. Роман і Настя вже сиділи в невеличкій кав’ярні біля Підзамча. Стіл у кутку, щоб ніхто зайвий не підслухав. Запах кави змішувався з ароматом свіжої випічки, але навіть це не знімало відчуття напруження.

— То з кого почнемо? — Настя крутила в руках чашку капучино, від якого давно зникла піна.

Роман розгорнув блокнот. На сторінці було кілька імен, написаних його твердим почерком. Він повільно підкреслив одне:
Олег Коваленко.

— Колишній бухгалтер однієї з фірм Юри. Зник раптово два роки тому. Офіційно — поїхав за кордон. Насправді ж він досі тут, тільки добре ховається.

— І ти знаєш, де? — здивувалася Настя, але її очі світилися цікавістю.

— Приблизно, — сухо відповів Роман. — Достатньо, щоб перевірити.

Вони вирушили до старої багатоповерхівки на околиці. Під’їзд був занедбаний: облізлі стіни, запах сирості, вікна з решітками. Настя мимоволі знизала плечима — місце виглядало, як пастка.

— Не хвилюйся, — кинув Роман, помітивши її напруження. — Якщо Олег дожив досі, то не тому, що він довіряє людям.

Двері відчинилися після довгого стукоту. На порозі з’явився худорлявий чоловік із глибокими зморшками й настороженим поглядом. Його очі миттєво пробігли по Роману, потім по Насті, наче він намагався прочитати їхні наміри.

— Ви не мали приходити, — прошепотів він замість привітання. — Вони стежать за кожним кроком.

— Олег, — Роман говорив тихо, але впевнено, — якщо ти мовчатимеш, вони дістануть тебе швидше. Ми прийшли не заради балаканини. Ми шукаємо правду.

Чоловік нервово стиснув кулаки. На мить здалося, що він зараз грюкне дверима. Але замість цього пустив їх у квартиру.

Всередині було темно й убого. Вікна закриті щільними шторами, на столі — лише кілька папок та старий ноутбук. Атмосфера людини, яка живе в постійному страху.

— Я не знаю багато, — почав він, сідаючи. — Але одне скажу: Юра не такий, яким здається. Його імперія стоїть на кістках. Бухгалтерія — це тільки вершина айсберга.

Роман нахилився вперед:
— А дно айсберга?

Олег подивився на нього з відчаєм.

— Якщо я скажу, ми всі трупи. Ви не розумієте, наскільки він контролює це місто. Поліція, бізнес, навіть ті, кого ви вважаєте чесними, — усі вони так чи інакше в його кишені.

Настя відчула, як мороз пробіг по спині. Їй стало важко дихати в цій задушливій квартирі, наче повітря теж було просочене страхом. В її голові раптом промайнула думка: можливо, Юра вже знає, що вони тут.

Роман дістав із кишені сигарету, запалив її й повільно випустив дим.

— Повір мені, мовчання тебе не врятує. Якщо ти справді знаєш щось важливе — єдиний спосіб вижити, це поділитися.

У цей момент у під’їзді різко грюкнули двері. Потім — кроки. Важкі, рішучі. Хтось піднімався сходами, і було чути, як металеві поручні дзвенять від ударів плеча чи руки.

Олег зблід, схопився за голову.

— Вони вже тут…

Настя глянула на Романа. Його обличчя лишалося спокійним, але в очах спалахнув той вогонь, який з’являвся тільки тоді, коли ситуація ставала смертельно небезпечною.