Розділ 12. Тіні вулиць

Львівська ніч зустріла їх туманом і сирістю. Старі вулиці, вимиті дощем, блищали в світлі ліхтарів. Роман ішов швидко, втягнувши підборіддя в комір плаща, Настя ледь встигала за ним.

— Ти бачив ті записи? — запитала вона, намагаючись не відставати. — Вони ж… ну, вони не схожі на звичайні нотатки. Це радше… попередження.

Роман зупинився на мить, закурив сигарету й довго дивився на тліюче світло, ніби шукав у ньому відповідь.

— Це не просто попередження, — нарешті промовив він. — Це крик. Людина, яка писала, знала занадто багато і розуміла, що довго не протягне.

Настя здригнулася. Їй було важко звикнути до холодної логіки Романа. Але всередині вона відчувала: він має рацію.

Вони звернули у вузький провулок, де стіни старих кам’яниць немов нависали згори. Тут було тихо, лише відлуння їхніх кроків супроводжувало розмову.

— То хто він? — запитала вона. — Той, хто залишив листа.

Роман підняв брови й кинув на неї короткий погляд.

— Ось це і треба з’ясувати. Але одне я знаю точно: він був близько до Юри. Надто близько.

Серце Насті закалатало. Ім’я Юри звучало в цій справі, як заборонене слово.

— Ти думаєш, він ще живий? — обережно спитала вона.

Роман зробив затяжку, пустив дим угору й тихо відповів:

— Якщо живий — він наступна жертва. Якщо мертвий — нам залишили ключ до правди.

Вони вийшли на більшу вулицю. Дощ ущух, але в повітрі ще стояв запах грози. Удалині блимали вивіски кав’ярень, з яких виривалося жовте світло, мов з іншого світу — теплого й безпечного. Але цей світ був не для них.

Роман зупинився перед телефонною будкою, яка чудом збереглася серед сучасних фасадів. Дістав блокнот і записав кілька імен.

— Завтра почнемо з них, — сказав він. — Люди, які знали занадто багато і навчилися мовчати.

— А якщо вони не захочуть говорити? — Настя нахилилася, намагаючись зазирнути в блокнот.

Роман гірко всміхнувся.

— Тоді доведеться нагадати їм, що мовчання іноді небезпечніше за слова.

Вітер знову піднявся, загравши в старих ринвах. Ніч стискала місто в холодні обійми.

А десь далеко, у кабінеті з панорамними вікнами, Юра теж дивився на це саме місто. І обоє вони знали: коло починає змикатися.