Розділ 11. Обличчя бездоганності

Кабінет Юри нагадував вітрину успіху. Масивний стіл із темного дерева, підсвітка полиць з дорогими книжками в шкіряних палітурках, колекційні пляшки вина, що навіть не були розкриті. Картини сучасних художників, куплені більше для престижу, ніж для душі. Кожна деталь кричала про достаток і владу.

Але за цією вітриною ховався інший світ. Коли в кімнаті нікого не було, Юра скидав маску впевненого бізнесмена. Його обличчя ставало жорстким, очі — напруженими, а пальці нервово постукували по столу. Здавалося, ніби в тиші чути відлуння його власних думок, важких і неспокійних.

На столі миготів екран телефону. Кілька повідомлень залишалися непрочитаними. Одне ім’я знову і знову з’являлося перед очима — Роман.

— Старий вовк, — пробурмотів Юра, дивлячись на вогні міста за вікном. — Ти ніколи не залишаєш минуле в минулому.

Його погляд затримався на темних дахах Львова. Це місто було його королівством. Він піднявся вгору, крок за кроком, часто брудними методами. І тепер будь-який натяк на загрозу міг зруйнувати цю хитку рівновагу.

Двері тихо прочинилися. У кабінет зайшов чоловік у темному плащі. Його постать зливалась із тінями, а голос звучав приглушено:

— Вони вже знайшли будинок.

Юра навіть не здригнувся. Лише повільно повернув голову, ніби це було частиною давно продуманого сценарію.

— І що? Хай шукають, — відповів він холодно. — Чим далі зайдуть, тим легше буде контролювати ситуацію.

— А якщо вони вийдуть на нього? — несміливо запитав незнайомець.

Посмішка сповзла з Юриного обличчя. Він відкинувся назад у кріслі, схрестив руки й довго мовчав. Потім, нарешті, промовив:

— Вони нічого не знайдуть. Бо ти подбаєш про це.

У голосі бриніло залізо. Це не було проханням — це був вирок.

Чоловік кивнув і зник так само тихо, як і з’явився. Юра знову підійшов до вікна. Дощ бив у шибки, відраховуючи час. Він бачив у відображенні своє обличчя, але поряд йому ввижаються й інші — ті, яких він залишив у минулому. Ті, хто вже не могли повернутися, аби кинути йому виклик.

Та Роман був серед живих. І саме це непокоїло найбільше.

Юра зробив ковток коньяку з кришталевої склянки й прошепотів:

— Ти навіть не здогадуєшся, старий друже, у що вплутався.

Десь далеко гуркнув грім.