Розділ 10. Документи, що говорять

Нічний Львів вгамовувався під дощем. Місто ніби прислухалося до кожного кроку Романа й Насті, які знайшли тимчасовий прихисток у покинутій кам’яниці неподалік від площі Ринок. Стіни були вкриті грибком, у вікнах діряві рами, але тут принаймні було тихо.

Роман розклав на підлозі пожовклі документи. Сторінки хрустнули, коли він розв’язав мотузку, якою була перев’язана тека.

Настя присіла поруч, але її руки тремтіли. Вона довго мовчала, перш ніж зважилася заговорити:

— Романе… ти часто думаєш про те, що було тоді? Про ту справу, яка все зруйнувала?

Він не підняв очей від документів, але його голос був низьким і важким:

— Щоночі. Усі ці роки я питав себе, чи винен я сам, чи мене використали. А тепер, схоже, отримаю відповідь.

Настя ледь торкнулася його плеча:

— Ти знаєш… я вірю, що ти не винен. Ти просто опинився не в тому місці й не в той час.

Роман уперше за вечір подивився на неї. Її очі світилися щирістю, яка в його світі давно була рідкістю. Він хотів щось відповісти, але лише зітхнув і розгорнув перший аркуш.

На сторінці був список імен: чиновники, судді, підприємці. Поруч — цифри, дати, підписи. Серед них — прізвище Юри. Не раз, не два — десятки разів.

— Це все відмивання грошей через будівництво й благодійні фонди, — пояснив Роман. — Дивися: «Фонд допомоги дітям» — 80% коштів пішло в тіньові рахунки. А ось тут — тендери на ремонт шкіл, які ніколи не проводилися.

Настя схилилася нижче й перечитала рядки. Її очі округлилися.

— Тут є підпис… — вона ткнула пальцем у сторінку. — Це ж твій колишній клієнт?

— Так, — похмуро відповів Роман. — І його покази використали проти мене. Я пам’ятаю. Він тоді зник, а через тиждень усі звинувачення переклали на мене.

Він перегорнув інший аркуш. Там була фотографія: група молодших бізнесменів на вечірці. На задньому плані — Юра. Усміхнений, із келихом шампанського. Але внизу хтось ручкою підписав: «Організатор схеми».

Роман довго дивився на знімок. Його щелепи напружилися.

— Ось воно. Те, що він боявся найбільше. Доказ, що він не свідок. Він — центр.

У кімнаті стало тихо. Настя обережно поклала руку на теку.

— Романе… а якщо через ці документи він спробує нас знищити?

— Він уже намагається, — відповів він. — Але тепер ми маємо перевагу.

Він зібрав папери й знову перев’язав їх мотузкою. Його очі стали крижаними.

— Ми підемо до тих, кому можна довіряти. Але спершу… треба переконатися, що Коваль живий.

У ту ж мить десь неподалік пролунали кроки. Хтось прочісував вулицю. Роман приклав палець до вуст, а Настя затамувала подих.

Відчуття, що пастка звужується, знову накрило їх обох.