Розділ 9. Пастка звужується

Темний коридор бібліотеки дихав пилом і вогкістю. Старі килими приглушували кроки, але тріск дерев’яних балок видавав кожен рух. Роман і Настя бігли вперед, тримаючись за руки, а позаду гуркотіли важкі черевики переслідувачів.

— Швидше! — прошепотів Роман, підштовхуючи Настю вперед.

Вона задихалася, але не зупинялася. Тека в руках Романа була холодна і слизька від дощу, що встиг проникнути крізь вікно, але він стискав її так, наче тримав зброю.

Позаду долинув стогін Коваля. Хрипкий, розірваний.

— Романе… бережи документи! — крикнув він, а тоді звук урвався, ніби його голос хтось придушив.

Настя здригнулася й хотіла зупинитися, але Роман рвучко стиснув її плече.

— Пізно! Якщо підемо назад — загинемо всі.

Вони вискочили на задній вихід. Двері з гуркотом відчинилися, впускаючи їх у мокрий двір, де дощ падав суцільною стіною. Ліхтар flickerнув і згас, залишивши простір у напівтемряві.

Роман швидко зорієнтувався. Старі арки між будинками вели до вузьких провулків. Він знав Львів, як власну долоню — тут кожна щілина могла стати шляхом втечі.

— Сюди, — наказав він.

Вони рвонули під арку, коли позаду хтось вискочив у двір. Чоловік у плащі, той самий, що стояв у кабінеті Юри. Його голос лунав над дощем, глухий і загрозливий:

— Бігти марно! Ви вже в пастці!

Тим часом, у розкішному кабінеті на верхньому поверсі офісного центру Юра сидів у кріслі, погойдувавшись і слухаючи телефонну доповідь. Його пальці гралися срібною запальничкою, клацаючи кришкою то відкрито, то закрито.

— Архіви? — холодно запитав він.

На іншому кінці було мовчання. Лише коротке:

— Вони втекли. Документи в Романа.

Запальничка вислизнула з його пальців і впала на стіл із дзвоном. Обличчя Юри залишалося спокійним, але в очах спалахнув вогонь.

— Невдахи, — прошипів він. — Якщо ці папери дійдуть куди треба — моє ім’я зникне з титулів і газет. А разом із ним — і ви.

Він кинув трубку й підвівся. Підійшов до вікна. Дощ стікав по склу, спотворюючи нічні вогні міста.

— Добре, Романе, — промовив він у темряву. — Ти хочеш гри? Тоді отримаєш війну.

У провулку Роман і Настя втиснулися в тінь під старими кам’яними сходами. Дихати було важко. Звуки переслідувачів лунали зовсім близько.

Настя прошепотіла, тремтячи:

— Романе… а якщо він їх уб’є? Коваля…

Роман не відвів очей від темряви попереду:

— Він знав, на що йде. Він обрав правду замість мовчання. Це робить його сильнішим за тих, хто женеться за нами.

Він глянув на теку в руках і додав:

— Тепер це на нас.

З темряви виринув силует переслідувача. Чоловік у плащі зупинився посеред провулку, прислухаючись. Роман притиснув Настю до стіни, накривши її плечем, і витягнув маленький ніж із внутрішньої кишені.

— Якщо він підійде ближче… — прошепотів.

Але той раптом зупинився, витягнув телефон і сказав у слухавку:

— Вони ще в місті. Але не довго.

Потім пішов далі. Його кроки стихли під гуркіт дощу.

Роман видихнув, уперше за довгий час дозволивши собі слабкість.

— Ми повинні знайти місце, де зможемо відкрити ці документи, — сказав він. — Там може бути все: і їхня схема, і докази, і, можливо… відповідь на моє минуле.

Анастасія дивилася на нього широко відкритими очима. Вперше вона відчула, що Роман — не просто детектив. Він був людиною, яку колись зламали. І тепер він ішов до того, щоб піднятися знову.