Розділ 8. Архіви, що не горять

Сивий архіваріус, пан Коваль, обережно зняв окуляри й потер очі. У його рухах була втома, ніби він роками носив тягар, який не давав спокою.

— Романе, — тихо мовив він, — ти завжди шукав правду. Але іноді правда гірша за брехню.

— Я вже заплатив за неї, — відрізав Роман. — Мене позбавили ліцензії, зруйнували життя. А тепер я хочу знати, хто за цим стояв.

Коваль кивнув і дістав із нижньої шухляди товсту теку. Вона була перев’язана брудною мотузкою. На обкладинці чорніли літери: «Справа №17/Х».

Анастасія затамувала подих.

— Це… те, що ми шукали?

— Це справа, яка знищила Романа, — відповів Коваль. — І та сама, що зробила з Юри того, ким він є зараз.

Він поклав теку на стіл. Пожовклі документи, фотографії, машинописні сторінки. На одній з фотографій — молодший Юра, ще без костюма й маски «успішного бізнесмена». Поруч із ним інші обличчя — політики, чиновники, кілька відомих у місті людей.

— Це була афера, — пояснив Коваль. — Схема з відмивання грошей через будівельні проекти. Ти, Романе, тоді майже викрив їх. Тому тебе й прибрали. Юру зробили «свідком», і він вийшов чистим, а решту списали на тебе.

Роман стискав кулаки так, що побіліли кісточки.

— Тобто він скористався моїм падінням, щоб збудувати свою імперію?

— Він не просто скористався, — додав Коваль. — Він і організував твою поразку.

Настя злякано глянула на Романа. Тиша в кімнаті була важкою, аж раптом — різкий звук. Наче десь унизу грюкнули двері.

Коваль поблід.

— Вони знайшли нас…

Лампа на столі затремтіла від протягу. Десь унизу пролунали кроки — важкі, впевнені.

Роман швидко схопив теку й засунув у свій плащ.

— Настю, за мною! — різко наказав він.

Сходами піднімалися двоє. У дверях майнула тінь. Зблиснула металева труба.

— Ховайтеся! — крикнув Коваль і кинувся до дверей, намагаючись затримати нападників.

Роман рвонув Анастасію за руку й потягнув до заднього виходу. Вони летіли вузьким коридором, де пил сипався зі стелі, а старі книги падали зі стелажів. Позаду чулося: глухий удар, зойк і важке падіння.

Настя озирнулася, але Роман змусив її бігти далі:

— Не зараз! Якщо зупинимось — кінець.

Вони вискочили у двір бібліотеки, просто під холодний нічний дощ. Роман пригорнув теку до грудей, ніби це було єдине, що мало значення.

Десь позаду гриміли кроки переслідувачів.

Анастасія ледве встигала за ним, але в очах у неї вже палало інше — не лише страх, а й розуміння: ця справа була набагато більшою, ніж вона уявляла.

Роман зупинився під аркою й перевів подих.

— Настю… тепер ми в цій грі не свідки. Ми — мішені.

Її серце калатало, але вона кивнула:

— Тоді ми повинні виграти.