Розділ 7. Сліди в тіні

Ніч у Львові була неспокійною. Місто, що вдень виблискувало золотом куполів і галасом туристів, після опівночі перетворювалося на інший світ — світ тіней, в якому легко загубитися і ще легше бути знайденим.

Роман і Анастасія поверталися з кав’ярні мовчки. Її пальці нервово стискали ремінець сумки, а його кроки були рівними, хоча всередині все кипіло.

— Він… страшний, — нарешті прошепотіла Настя. — В його очах… таке відчуття, ніби він дивиться не на тебе, а крізь тебе.

— Це тільки фасад, — відповів Роман. — Але під ним — те, чого він сам боїться. І ми це знайдемо.

Він зупинився біля старої поштової скриньки, облущеної й закритої іржею. Саме тут був знайдений лист. Роман уважно роздивився місце, підсвітивши ліхтариком.

— Людина, яка його залишила, знала, що я тут буваю. Знала мої маршрути. Це не випадковість.

Настя підійшла ближче. На металі були подряпини, ніби хтось колупав ключем чи ножем. Вона торкнулася пальцями.

— Романе… а якщо це пастка?

— Тоді ми йдемо в правильному напрямку, — сухо кинув він.

Вони рушили далі, прямуючи у бік бібліотеки, де Роман домовився зустрітися зі старим знайомим — архіваріусом, який колись допомагав йому в справі, що коштувала йому ліцензії адвоката.

У той самий час, на іншому кінці міста, Юра сидів у своєму кабінеті. Лампа кидала теплий світ на його обличчя, але тіні на стінах видавали справжній стан — неспокій.

Перед ним лежали фотографії. На одній — Роман. На іншій — Настя. Поруч — копія того самого листа.

— Вони вже почали копати, — сказав хриплий голос із темряви. Той самий чоловік у плащі стояв у кутку. — І якщо вони знайдуть архіви, усе вилізе назовні.

Юра повільно підняв очі. Його погляд був холодним, як сталь.

— Архіви — це лише папір. А папір легко згоряє.

— А люди? — запитав чоловік.

Юра зробив паузу. Усміхнувся так, що від цієї усмішки стало холодно навіть у теплому кабінеті.

— Людей можна змусити мовчати. Завжди.

Роман із Настею в цей момент стояли біля дверей бібліотеки. Усередині було темно, але світло з кабінету на другому поверсі ледь жевріло.

— Він чекає, — сказав Роман і штовхнув двері.

Усередині пахло пилом і старими книгами. Тиша була такою густою, що кожен крок луною розносився залою.

Анастасія нервово озирнулася:

— Романе… а якщо він теж частина цієї гри?

— Тоді ми нарешті дізнаємося, хто в якій ролі, — відповів він і піднявся сходами.

Вгорі двері відчинилися самі. У кабінеті горіла лампа. І за столом, схилившись над купою паперів, сидів сивий чоловік. Він підняв голову й гірко усміхнувся:

— Я знав, що ти прийдеш, Романе. Але не знав, чи встигну сказати правду.