Розділ 6. Зустріч без масок

Кав’ярня «Старий Лев» ховалася в старовинному провулку, де вузькі вікна дивилися на мокру бруківку, а тіні ліхтарів розпливалися у калюжах. Всередині пахло кавою, корицею і трохи вогкістю старого дерева. Тут завжди було людно навіть уночі: студенти обговорювали лекції, літні пані читали газети, хтось тихо грав на скрипці біля бару. Атмосфера була затишною, але сьогодні вона мала тривожний присмак.

Роман сидів у самому кутку, за столиком біля вікна. Його чашка кави давно охолола, але він навіть не зробив ковтка. Очі спостерігали за натовпом, руки лежали на столі спокійно, проте в кожному його русі відчувалася готовність діяти. Йому подобалося це місце — тут він бачив усіх, а сам лишався майже непомітним.

Двері відчинилися, і у кав’ярню ввійшов Юра. На ньому був дорогий темний костюм, який одразу кидався в очі. Його постава видавала людину, яка звикла, щоб простір належав їй. Він ішов повільно, вітаючись із кількома відвідувачами, наче політик на зустрічі з виборцями. Його усмішка була відточеною, «правильною» — саме такою, яку друкують у бізнес-журналах.

Але Роман бачив більше. Усмішка не торкалася очей. У них ховалося щось холодне й небезпечне.

— Романе, — привітався Юра, підходячи. — Скільки років… А ти все такий самий. Сидиш у кутку, спиною до стіни.

— А ти все такий самий, — сухо відповів Роман. — Заходиш так, щоб усі бачили.

На мить між ними зависла тиша. Кілька відвідувачів із цікавістю поглянули на цю пару, але швидко відвернулися: у Львові вміли робити вигляд, що нічого не помічають.

Юра сів навпроти. Офіціантка принесла йому еспресо без замовлення — звичка, яка говорила більше, ніж слова: він тут частий гість, майже господар.

— Чув, ти змінив професію, — промовив Юра, розмішуючи каву, хоча зазвичай пив її чорною. — Приватний детектив… цікаво. Але хіба це не занадто… брудна робота для колишнього адвоката?

Роман спокійно зустрів його погляд:

— У цьому місті багато бруду. Хтось повинен його бачити.

Юра усміхнувся, але усмішка здригнулася, як тонке скло, що от-от трісне.

— Ти завжди говорив красиво. Але скажи чесно, кого ти шукаєш цього разу?

— Тих, хто ховається за чужими спинами, — відповів Роман. — Тих, хто робить вигляд, що їхні руки чисті.

Юра зробив ковток кави. Тиша між ними стала важчою за будь-які слова. Люди за сусідніми столиками говорили, сміялися, але Роману здавалося, що кав’ярня затихла, лишивши їх удвох.

— Обережніше, друже, — промовив Юра майже доброзичливим тоном. — Є речі, які краще залишити в минулому. Правда іноді коштує занадто дорого.

Роман злегка посміхнувся, але в його очах не було тепла:

— А я звик платити готівкою.

Юра відставив чашку і підвівся. Його рухи були плавними, наче він справді прийшов просто на каву. Але напруження в його плечах видавало інше. Він нахилився до Романа і тихо додав:

— Ти завжди був впертим. Подивимось, скільки цього разу ти протримаєшся.

Він випрямився, посміхнувся до офіціантки й вийшов з кав’ярні. Двері зачинилися, і шум повернувся.

Анастасія, яка весь цей час сиділа за іншим столиком, встала й підійшла. Її очі світилися хвилюванням:

— Це був він? Той самий Юра?

Роман кивнув, не відводячи погляду від вікна, за яким темний силует Юри зник у нічному місті.

— Так, Настю. Це він. І тепер гра почалася по-справжньому.

Він нарешті зробив ковток холодної кави й відчув гіркоту. Вона нагадала йому про минуле, яке не дає спокою. І про майбутнє, яке відтепер буде ще небезпечнішим.