Розділ 5. Обличчя бездоганності

Кабінет Юри нагадував вітрину успіху. Масивний стіл з темного дерева, полиці з книжками в ідеальних рядах, колекція пляшок дорогого вина, яку він ніколи не відкривав. На стіні висів портрет старого Львова — панорама, де кожна вуличка здавалася ще сповненою таємниць.

Тут панувала тиша, але не спокійна, а напружена. Це була тиша людини, яка вміє чекати й контролювати навіть власне дихання.

Юра сидів у кріслі, схилившись над документами. Його обличчя було бездоганним — впевнені риси, доглянутий вигляд, дорогий костюм. Образ успішного бізнесмена, який знає собі ціну. Для більшості він був прикладом: благодійні проєкти, участь у міських заходах, світлини в журналах. Людина, якій довіряють.

Та варто було залишитися наодинці — і маска тріскала. Його очі втрачали блиск, губи стискалися в жорстку лінію. Пальці нервово барабанили по столу, немов видаючи приховане нетерпіння.

На телефоні на столі миготіло ім’я: Роман. Старий знайомий. Старий ворог. Чи радше — нагадування про минуле, яке Юра волів би стерти. Він кілька разів піднімав слухавку, але так і не натиснув кнопку виклику.

— Ти завжди знаєш, де з’явитися, — прошепотів він у темряву, ніби звертаючись до невидимого співрозмовника. — Але цього разу я не дам тобі забрати в мене все.

Він піднявся й підійшов до вікна. Львівська ніч мерехтіла вогнями, але для Юри це було не місто романтики — це була шахівниця. І на ній він бачив лише дві фігури, здатні зруйнувати його гру: Роман і та невідома людина, яка надіслала листа.

Двері кабінету раптом тихо відчинилися. У кімнату зайшов чоловік у темному плащі, його обличчя губилося в тіні.

— Вони вже знайшли будинок, — прозвучав глухий голос.

Юра повільно обернувся. Його губи торкнулася ледь помітна посмішка.

— І що з того? Хай шукають. Чим далі вони зайдуть, тим легше буде знати, де вони.

— А якщо вони знайдуть його? — незнайомець зробив крок уперед. — Ви ж знаєте, він може заговорити.

Посмішка зникла. В очах Юри спалахнув холодний вогонь.

— Він не заговорить, — сказав він твердо. — Бо ти подбаєш про це.

Чоловік мовчки кивнув. Але коли він розчинився у темряві коридору, Юра ще кілька хвилин стояв нерухомо біля вікна.

Йому здавалося, що у відображенні скла він бачить не лише себе — а й іншу постать. Романа. Того, хто завжди йшов за ним, наче тінь.

Юра відкинувся у кріслі, заплющив очі й на мить згадав сцену з минулого: судовий процес, зал, де він сидів у другому ряду, а Роман — адвокат, ще тоді впевнений і бездоганний — захищав людину, яку Юра мав змусити замовкнути. Тоді все пішло не за планом. І саме після того процесу Роман втратив ліцензію.

Юра зітхнув і відкрив очі.

— Минуле завжди знаходить шлях назад, — прошепотів він. — Але цього разу я зіграю першим.

Він набрав номер на телефоні.

— Привіт, — його голос став теплим і майже дружнім. — Мені потрібна зустріч. Так, у звичному місці. І, будь ласка… без зайвих свідків.

Телефон вимкнувся. У кабінеті знову настала тиша, і лише дощ за вікном стукав, немов годинник, відраховуючи час до неминучої зустрічі.