Коли вони вийшли з будинку №13, дощ знову почав накрапати. Вулиця виглядала ще похмурішою, ніж раніше. Силует, який тікав, зник безслідно, залишивши лише калюжі зі спотвореними відбитками підошв.
— Треба знайти, куди він побіг, — сказала Анастасія, але Роман лише похитав головою.
— Даремно. Ті, хто знають ці вулиці, вміють губитися. У нього було кілька секунд, і він використав їх.
Анастасія насупилася.
— Тобто ми знову залишилися ні з чим?
Роман дістав записку і підсвітив її ліхтариком. Слова здавалися ще більш зловісними, ніж кілька хвилин тому.
— Не зовсім ні з чим, — тихо сказав він. — Якщо хтось попереджає нас, що «він ближче, ніж ми думаємо»… це значить, що ця історія вже зачепила когось із нашого оточення.
Анастасія задумливо подивилася на нього.
— Ви думаєте, це може бути хтось знайомий?
Роман не відповів одразу. Він зупинився, підняв комір плаща й подивився на мерехтливі вогні міста. Львів мовчки спостерігав за ними, як мовчазний свідок.
— Я думаю, — нарешті вимовив він, — що ми щойно ступили на чиюсь територію. І ця людина не звикла програвати.
Вони рушили назад у бік центру. На площі, серед мокрих бруківок і трамвайних колій, їх зустрів звук дзвону годинника. Дванадцять ударів пролунали над містом.
Анастасія втомлено зітхнула:
— І що тепер?
Роман подивився на неї з ледь помітною посмішкою:
— Тепер ми шукаємо тих, хто ще не боїться говорити. Якщо є хтось, хто лишив нам ці попередження — він захоче зустрітися. І він знає, що ми не зупинимося.
У цей момент неподалік загорілося світло у вікні кав’ярні, яка ще працювала вночі. Там сидів чоловік у дорогому костюмі, розмовляючи з кимось по телефону. Його постать була видна лише кілька секунд, поки двері не зачинилися.
Роман спинився. Його обличчя затьмарила тінь минулого.
— Юра, — ледве чутно промовив він.
Анастасія насторожено глянула на нього:
— Ви знаєте цього чоловіка?
Роман запалив цигарку, не відводячи очей від вікна.
— Знаю. І якби ти знала, Настю, скільки людей пов’язано з цим ім’ям… ти б зрозуміла, що наша справа тільки починається.