Розділ 3. Будинок №13

Двері піддалися з дивною легкістю, наче хтось чекав на гостей. Усередині було темно, лише світло від вулиці пробивалося крізь старі жалюзі, малюючи на стінах криві тіні.

— Обережно, — прошепотів Роман, витягуючи ліхтарик.

Промінь освітив облуплені шпалери, розкидані речі, пил, який підіймався в повітря при кожному кроці. Але щось було не так: кімната виглядала занедбаною, та на столі стояла свіжа чашка з недопитою кавою.

— Тут хтось був буквально щойно, — сказала Анастасія, нахиляючись над чашкою. — Вона ще тепла.

Роман нахмурився. Йому не подобалося це відчуття — наче вони зайшли у пастку.

На підлозі він помітив аркуш. Схилившись, підняв його. Там було кілька слів, написаних тим самим почерком, що й у листі:
«Не довіряйте йому. Він ближче, ніж ви думаєте».

— Кому? — прошепотіла Анастасія, відчуваючи, як холод пробігає спиною.

У цей момент щось скрипнуло на другому поверсі. Ледь чутні кроки.

Роман підняв палець, наказуючи їй мовчати, і рушив сходами вгору. Кожен його рух був напружений, наче він йшов назустріч невидимому ворогу.

На другому поверсі двері однієї кімнати були прочинені. Ліхтарик вихопив зі темряви дитячі іграшки, розкидані по підлозі, і стару шафу.

Раптом — різкий звук розбитого скла. Хтось вистрибнув у вікно й побіг у темряву вулиці.

— Стій! — крикнув Роман, але було пізно.

Він лише встиг побачити тінь — високу фігуру у темному пальті.

Анастасія підбігла до вікна:

— Це був він? Той, хто писав листи?

Роман вдивлявся в темряву, де зник силует. Його інстинкти підказували інше:

— Ні… Це був не той, хто просив допомоги. Це був той, хто не хотів, щоб ми його знайшли.

Він кинув погляд на записку в руках. Слова наче горіли в пам’яті: «Він ближче, ніж ви думаєте».

Роман раптом зрозумів, що ця справа починає дивно перегукуватися з його власним минулим. Ім’я, яке давно не звучало у його житті, знову виринуло в пам’яті. Ім’я бізнесмена, якого вважали бездоганним.

Юра.