Розділ 2. Адреса, якої не існує

Лист був коротким, майже уривчастим:
«Вони дивляться. Я не маю куди піти. Якщо ви не допоможете — буде пізно. Адреса: вул. Крива, 13».

Жодного підпису, жодної дати. Лише чорнило, що місцями розпливлося, наче автор писав нашвидкуруч, тремтячою рукою.

— Вулиця Крива? — перепитала Анастасія, нахмурюючи брови. — Я вчора переглядала карту міста. Такої адреси наче немає.

Роман втупився у конверт. Йому ця назва здалася знайомою, наче тінь з минулого.

— Є, — нарешті сказав він. — Але офіційно її давно перейменували. Сьогодні вона зветься по-іншому. Крива — це стара назва. Її уникають навіть старожили.

Вони вийшли з кабінету. Дощ ущух, залишивши на бруківці блискучі сліди. Львів уночі був схожий на велетенську шахову дошку, де кожна постать могла виявитися і союзником, і ворогом.

— Чому люди уникають цієї вулиці? — поцікавилася Анастасія, наздоганяючи Романа.

— Бо там колись стояв будинок, у якому зникали люди, — відповів він тихо. — І кожне нове зникнення замовчували.

Анастасія здригнулася, але її очі засяяли від цікавості. Вона відчувала, що за цим криється щось більше, ніж просто анонімний лист.

Вони знайшли вузький прохід між двома будинками, схожий на темний коридор, що вів у невідомість. Металева табличка, напівз’їдена іржею, підтвердила слова Романа: «вул. Крива».

— От і вона, — сказав він. — Подивимося, що нас чекає.

Їхні кроки луною віддавалися у тиші. Вулиця здавалася занедбаною, але Роман відчував чужу присутність. Десь позаду зашелестіло. Хтось стежив.

Раптом вони помітили світло у вікні будинку під номером 13. У темному вікні промайнув силует.

— Там хтось є, — прошепотіла Анастасія.

Роман торкнувся до кишені плаща, де лежав його старий револьвер.

— Питання лише одне, Настю: хто нас чекає — той, хто просив допомоги… чи той, хто не хоче, щоб ми дізналися правду?

Вітер пронісся вузькою вулицею, і здалося, що місто затамувало подих.