Розділ 3. Що робити

Без режисера фільм не складеться в єдине полотно. Він — зв’язна ланка між усіма департаментами, мурашина матка, від якої залежить злагодженість роботи всієї колонії. Кіно історично склалося так, що режисер став не просто координатором, а постаттю майже ритуальною — як диригент в оркестрі чи капітан футбольної команди, без участі якого все нібито втрачає сенс. Ця традиція йде ще з часів, коли знімальна група нагадувала невелику театральну трупу, а постановник тримав увесь задум у голові й буквально керував кожним кроком.

З часом процеси ускладнилися: крім камери й акторів у кіно з’явилися світло, звук, складні декорації, монтажні системи, комп’ютерна графіка, спецефекти, каскадерські постановки, костюмні та гримерні відділи, продакшн-дизайн, піротехніка, цифровий композитинг і десятки інших напрямів, кожен з яких вимагає окремого фахівця.

Але ускладнення процесу майже не вплинуло на саму управлінську модель. Сотні нових професій і технологій виросли навколо режисера, як навколо стовбура дерева, але сам стовбур залишився тим самим — одна й та сама людина досі має бути точкою, через яку проходять усі рішення.

Поставити світло? Узгодити з режисером. Колір сукні? З режисером. Час вибуху, траєкторія каскадера, тривалість музичної паузи — усе має пройти через одні й ті самі вуха й вийти через ті самі вуста. Це все одно що намагатися провести міжнародну авіакомпанію через одного диспетчера: він не просто перевантажений — він неминуче помилятиметься.

У випадку з аеропортом помилки видно відразу: літак сів не туди, багаж полетів в іншу країну, ви стоїте в черзі замість того, щоб бути вдома. Ми знаємо, «як має працювати аеропорт», тому що там є об’єктивні критерії — прилетів чи ні, вчасно чи із запізненням. А в кіно все інакше: воно оцінюється суб’єктивно. Чи міг, скажімо, Стівен Спілберг зняти «Список Шиндлера» ще глибше й пронизливіше? Чи міг «Водний світ» не потонути в прокаті? Чи міг «У пошуках Немо» бути ще більш зворушливим, а «Той, що біжить по лезу 2049» — ще більш гіпнотичним?

Відповідь завжди одна й та сама: так. І ви навіть не уявляєте, наскільки — і ніколи не дізнаєтесь. Бо для цього треба було б побачити всі інші, не зняті версії цих фільмів. Версії, де режисер прислухався би до Роджера Дікінса й обрав інший ракурс; де актор зіграв би за пропозицією Тарантіно; де композитор поступився б місцем Джиму Джармушу з його холодною, медитативною музикою; а монтажер працював би під пильним наглядом Джорджа Міллера — майстра шаленої ритміки «Божевільного Макса». Але цих версій не існує — вони розчинилися в одному-єдиному мозку, який одночасно вирішував, як виглядатиме світло в кадрі, куди повернеться актор, у якій тональності заграє тема і в який момент камера піде в чорний. Цей мозок був перевантажений, суб’єктивний і обмежений власними звичками, але саме він визначив усе, що ви врешті побачили на екрані.

Тим часом в інших сферах еволюція пішла іншим шляхом: у науці давно немає «самотніх Ейнштейнів» — дослідження курують міжнародні консорціуми; у бізнесі ключові рішення приймають ради директорів; у державному управлінні монархів змінили парламенти; в IT і геймдеві проєкт ведуть продюсери, ліди й креативні комітети. Навіть у сценарній роботі над серіалами ми бачимо розподіл функцій: одні автори відповідають за діалоги, інші — за наративний дизайн, треті — за лор світу. Але в режисурі досі зберігається ірраціональна модель «людини-оркестра».

Таким чином, варто лише прочинити двері в будь-яку іншу галузь — і ми бачимо: майже всі перейшли до децентралізації влади. Величезний проєкт не може залежати від компетенції, настрою й, подекуди, навіть здоров’я (!) однієї людини.

Наприклад, у вже згаданому геймдеві це давно стало нормою. No Man’s Sky — яскравий приклад. Гра починалася як амбітний, але технічно обмежений проєкт невеликої студії, де не було одного «короля» з абсолютною владою, а ключові напрями вели різні лідери — програмісти, дизайнери, художники, наративники. Завдяки їхній постійній спільній роботі та взаємному впливу, проєкт, який на старті здавався скромним і суперечливим, із часом перетворився на одну з наймасштабніших і найпідтримуваніших ігор свого жанру, заслуживши визнання гравців та індустрії за безпрецедентне зростання після релізу.

Якщо вийти за межі ігор, ми знайдемо свіжі приклади колективної культури й у літературі. Візьмімо італійське об’єднання авторів Wu Ming — вони пишуть історичні романи, збираючись разом, переписуючи одне одного, формуючи єдиний стиль і голос без імені одного «генія». Їхній роман Q став міжнародним бестселером, і створили його не «один великий автор», а спільнота, що діє як мозковий симбіоз.

Архітектура? Будь ласка. Усі великі проєкти — штаб-квартира Apple, Олімпійські стадіони, оперні театри — вже давно проєктують не «Нормани Фостери» чи «Сантьяго Калатрави», а цілі колективи архітекторів, інженерів, дизайнерів і містобудівників.

Чи може у фільму бути десятеро режисерів?

Може. Один очолює роботу з акторами, другий відповідає за візуальну естетику, третій — за монтажний ритм, четвертий — за інтеграцію візуальних ефектів, п’ятий — за пластичну драматургію сцени. Така модель являє собою свого роду розподілену режисуру — коли комплексне рішення народжується не в одній голові, а в результаті злагодженої роботи кількох.