Розділ 2. Історія міфу

Історія кіно значною мірою будувалася на культі режисера-автора. Імена Чапліна, Спілберга, Фелліні стали синонімом тотального контролю над картиною. У масовій свідомості вкоренилося уявлення, що кіно народжується з однієї голови, а вся команда лише «обслуговує бачення». Це була зручна міфологія — і для преси, і для продюсерів, і для глядачів. Але реальність завжди була складнішою: навіть найбільш «авторські» фільми трималися на десятках людей, які ухвалювали ключові рішення.

Сьогодні нам здається, що існуюча схема ієрархії у кіновиробництві — непорушна заповідь. Будь-який випускник сучасної кіношколи готовий буде перегризти вам горло за те, що ви посмієте зазіхнути на теорію кіношної монархії. Але насправді ця недоторканна схема ніколи не була статичною. Кіновиробництво — жива система, і її структура змінювалась під тиском технологій, індустрії та самої логіки мистецтва. А «золотий порядок», на який моляться, існував лише в уяві глядачів і критиків.

У добу німого кіно та раннього Голлівуду режисер був радше майстром-ремісником, ніж «автором»: студійний продюсер затверджував сценарій, контролював фінальний монтаж, а візуальний стиль диктували оператори, виховані в єдиній школі. У «золотий вік» студійної системи (30–40-ві роки) головним центром сили були боси студій — саме вони визначали, що і як буде знято, а режисер був лише знімальним генералом у виробничому конвеєрі.

Лише у 1950–60-х ситуація різко змінилася: європейська хвиля — Nouvelle Vague у Франції, італійський неореалізм, польське та чеське «поетичне кіно» — породили культ режисера як єдиного автора. Фестивалі закріпили цю модель: фільм = ім’я режисера. Так виник міф «visionary director»: Кубрик, Бергман, Фелліні, Годар — кожен ніби єдиний деміург, що керує світлом, звуком і монтажем. Це надало кіно ваги як мистецтву, але закріпило ілюзію, що саме режисер тримає в руках усі нитки.

Далі маятник хитнувся знову. У 1970-х у Голлівуді з’явилося нове покоління «авторських» режисерів — Коппола, Скорсезе, Спілберг, Лукас — але й вони працювали у жорсткій зв’язці з продюсерами, які втримували баланс між амбіціями та ринком. У 1980-х цей баланс зсунувся у бік франшиз: Лукас і Спілберг стали брендами, хоча за ними стояли армії сценаристів, шоуранерів і режисерів другого юніту.

Із 1990-х кіно стало глобальною індустрією: копродукції, фестивальні стратегії, заздалегідь прописаний шлях фільму на ринок. На практиці режисер давно перестав бути єдиним центром — тепер враховуються інтереси інвесторів, фестивальних відбірників, маркетологів, цільових аудиторій. Але саме в цей момент міф «єдиного автора» укріпився як ніколи. Режисерський підпис перетворився на головний маркетинговий ярлик: фільм легше продати як «новий Спілберг», «новий фон Трієр» чи «новий Нолан», ніж як результат роботи десятків рівноправних спеціалістів.

У 2000–2020-х кількість «рук», «очей» і «мізків» усередині однієї картини лише зростала: фахівці з постановки бійок, реквізиту, анімації, VFX, другого юніту тощо. Кожен із них розв’язує завдання, без яких фільм просто не склався б. Але попри цю багатоголосу структуру, індустрія вперто зберігає стару форму: у центрі системи все одно стоїть одне ім’я. Один «цар», один деміург. Чим більше спеціалістів працює над фільмом, тим сильніше закріплюється міф про одноосібного автора — ніби колектив існує лише для того, щоб обслуговувати його «геній».

І виходить парадокс: чим колективнішим стає виробництво, тим міцніше вкорінюється ілюзія єдиного вождя. Історія кіно виявляється не історією визволення автора, а історією міфотворчості — де колективна праця ховається за яскравою вивіскою режисерського імені.

Викривленість цієї системи зайшла так далеко, що в заслуги режисерові нерідко записують усе — навіть сюжет і сценарій, ніби вони народилися з його голови. Глядач звикає бачити на афіші лише одне ім’я, забуваючи, що в більшості фільмів сценарій і режисура — це різні професії, різні люди. Усі знають «Щелепи» як фільм Стівена Спілберга, але мало хто назве Пітера Бенчлі й Карла Готтліба, які написали сценарій. «Той, що біжить по лезу» сприймається як шедевр Рідлі Скотта, хоча саме Хемптон Фенчер і Девід Піплз створили адаптацію й вигадали ключові сцени. «Зоряні війни» асоціюються з Джорджем Лукасом як з «батьком» всесвіту, але лише одиниці пам’ятають Лоуренса Кездана, автора сценаріїв до «Імперія завдає удару у відповідь» і «Повернення джедая».

Тож виходить, режисера можна просто взяти й викинути?

Хотілося б, але ні. Не все так просто.