Частина 10

 Зал, здавалось, застиг в часі. З моменту, як детектив пішов, всі залишились на своїх місцях. Попри це на заміну напруженій атмосфері прийшла більш розслаблена з тихими розмовами та навіть сміхом. Все розсипалось в пил, ніби гарна ілюзія, щойно зайшов Міхаель. Навіть той, хто не вмів читати людей не пропустив би нахмурені брови та незвичну нервовість детектива.

 — Міхаелю, заради всього святого і проклятого, тільки не кажи, що трапилось ще щось, — стиснувши уста, попросила Овідія. Вона сиділа за звичним столом, закинувши лікоть на спинку стільця.

 — Мені потрібно, щоб Мел, Овідія, Зеа, Зеал, Маірін, Рі… Целестин та Аш’Манаґілд написали речення своїм почерком.

 — О-о-о-о, то ми граємо в справжнє розслідування! — з щирим невинним захватом та ширше звичного відкрити очима, усміхнувся Целестин.

 — Воно і є справжнім, — сухо зауважив Ауріель. 

 — Так-так, звісно, — пирхнув Целестин. — То де і чим писати, детективе? Я, звісно, можу розписатися кров’ю, але краще утримаюсь. Розумієте, я не для того народжувався в заможній родині, щоб витрачати кров даремно… 

 — Овідія, чи можете ви позичити аркуш й чорнильний стилус? — перебив Міхаель.

 — Спочатку звинувачуєш, а потім просиш ще й дати чим мене звинуватити. А ти явно вмієш зачаровувати жінок, Міхаелю, — зітхнула Овідія, але таки підвелась та пішла з залу. 

 В приміщенні застигла напружена тиша. Детектив бачив як тремтіли руки в Маірін, як Річард обійшов Аш’Лоиішщела та став біля стіни, ніби ховався за ельфом. Мел, здавалось, не зважала, вона склала руки на колінах та тихо розмовляла з Асою. Близнюки лишались байдужими, лише дещо повели крилами біля вух. За хвилину чи трохи більше повернулась Овідія. 

 — Наступного разу краще готуйся.

 — По черзі підійдіть та напишіть: «Через двадцять хвилин спустись сюди», — сказав Міхаель спинившись біля вільного столу. На ньому ще лишився лежати сервіз та столові прибори.

 Перш ніж детектив встиг продовжити, біля столу вже опинився Целестин з Аш’Манаґілдом за спиною. Він граційно підхопив стилус, кілька разів зважив його в руці, ніби перевіряв та написав. Його почерк мав специфічний різкий нахил вліво та спіралі між буквами, які створювали широкі відступи. Ельф писав швидко, легко, майже не торкаючись паперу, а його слова виглядали так, ніби були надруковані.

 Наступною викликалась Овідія. В неї виявився широкий почерк з продовгуватими лініями, які закручувались у завитки.

 — Дякую. Хто наступний? Мел? Маір… 

 — Ми, — твердо, але не голосно сказав хтось з близнюків. 

 Вони підійшли разом, ледь помітно відвівши крила назад. В обох почерк виявився мілким з майже відсутніми відступами та виглядав незвично рівним, ніби під лінійку.

 — Детективе… — обережно запитала Маірін, коли близнюки повернулись на місця. — Що… Що ви шукаєте?

 — Вам не варто про це хвилюватись. Просто напишіть речення.

 — Але я-якщо мій почерк виявиться таким, як вам треба… Ви… Ви звинуватите мене, так?

 — Можливо. Але вам не потрібно турбуватись.

 — Детективе, ми всі тут розумні люди, — Маірін поглянула Тодду в очі. Незвична янгольська краса додавала їй своєрідного нереального шарму. — Я нікого не вбивала. 

 — Гаразд, але все одно напишіть речення. 

 Маірін скривилась, але підійшла до детектива. Її руки помітно тремтіли, а слова повільно з’являлись під натиском. Вузьким почерком із завитками, вона написала необхідне. Міхаель кивнув, й не затримуючись ні на мить довше, дівчина повернулась на місце. 

 — Мел, ваша черга.

 Калісто облишила розмову з Асою. Дівчина виглядала щиро засмученою, але швидко повернула незворушний вигляд. Мел підійшла до Міхаеля, підхопила стилус та написала мілким почерком з рівними буквами. Вона поглянула на  Міхаеля в очікуванні.

 — Це… — у детектива пересохло в горлі. Серце скажено калатало. — Це не ваш почерк. 

 — Тодде, про що ви?

 — Ваш почерк виглядає інакше. Чому ви написали не своїм почерком?

 — Ви не бачили мого, — знизала плечима Мел. — Листи писала не я.

 — Але ремарки на полях робили ви, — твердо сказав Міхаель. Він з викликом поглянув на Калісто. — Ви намагаєтесь змінити почерк, щоб я його не впізнав, чи не так? Ви знаєте, що я знайшов записку, яку ви передали Весті. Ви вбили Віта та Альбу.

 Вперше тиша звучала настільки голосно. Її знищив раптовий шум, що наповнив зал. Здивовані вигуки та обурені крики з проханням пояснень лунали звідусіль. Та більшість сиділа спокійно, чекала на пояснення детектива. Так само й Мел лишалась тихою. Спокійною.

 — Детективе, поясніть! — вигукнула Аса. — Пані Калісто не могла такого вчинити!

 — Боюсь, що могла, — вловивши мить паузи в шумі, сказав Міхаель. — Я не маю мотиву, однак саме вона завжди була там, де ставалось вбивство. Саме вона вийшла мені на зустріч, коли Альбу теоретично вбили. Різні локації, так, але виявляється є таємний хід від кают персоналу до наших. А у Вести була записка із запрошенням на зустріч. Написана почерком Мел. Не тим, який тут, а тим, який вона використовувала в листах. Я пам’ятаю. А ще вона неймовірно зручно, завжди поруч з кимось відразу після вбивства, але ніколи не під час. 

 Запала мертва тиша. Мел невідривно дивилась на детектива, навіть не кліпаючи. Навколо них почало утворюватись живе коло. Міхаель бачив, як підвівся Ауріель, а з ним й близнюки, бачив як підійшли Найреїс з Лаеліусом. Мел зітхнула, прикривши очі.

 — Прорахувалась, — тихо прошепотіла Калісто.

 В один швидкий рух вона схопила ніж зі стола. Міхаель відскочив від жінки. Однак Мел кинулась до виходу. Пасажири з наляканими зойками відійшли з її шляху. Детектив поквапився за нею. Він чув, як за ним побігли й решта. Мел не було куди тікати. Її оточили на краю тераси. Вона вперлась спиною в огорожу. Позаду лишалась лише вода.

 — Мел, покладіть ніж, — м’яко, обережно сказав Міхаель, виставивши руки в перед. Якщо Калісто кине — навряд чи промаже. Він не міг допустити ще смертей. Вже достатньо жертв.