Частина 9

— Так, Найреїс та Ауріель знайшли тіло пані Вести. Її було вбито так само як й Дівеса. 

 — М-може хтось… намагається підробити? — нерішуче проговорила Маірін, запнувшись на слові, ніби горло різко пересохло.

 — Тіло Дівеса бачив я й пара пасажирів. Вірогідність двох вбивць дуже низька. Продовжимо, Маірін, де ви були?

 — Я-я хотіла подихати свіжим повітрям.

 — Деталі, будь ласка. Де, коли та з ким.

 — Сама, я пішла сама… на верхню терасу, а потім… спустилась на ніс пароплаву. І повернулась сюди. 

 — Яким чином ви прийшли сюди, якщо я та детектив були на носі? — скривився Ґавій, випробовуючи дівчину поглядом.

 — Я-я… Я обійшла з іншої сторони від першого тіла та зайшла, — голос підводив її, змушуючи робити випадкові паузи.

 — І ні ви, ні вас ніхто не бачив? Навіть Аса чи Найрїес, коли йшли до залу?

 — Не знаю! Я не знаю! 

 Міхаель ніяково усміхнувся та поглянув на вищеназваних. Лінкваум знизала плечима, відповідаючи за обох.

 — Гаразд. Наст… 

 — Я наступний, детективе, — з променистою усмішкою озвався Целестин. — Відразу після нашого чарівного засідання зранку, Аш’Манаґілд та я повернулись в каюту, де були, мабуть, годину, після чого піднялись на верхню терасу, там ми зустрілись з вами, мило потеревенили та розійшлись. А покликала нас сюди мила леді з Лонакірку. Ось й все.

 Аса не заперечувала. Міхаель поморщився, щойно Целестин йому підморгнув.

 — Тоді я продовжу, якщо ніхто не проти, — викликалась Найреїс. — Ми з Асою ходили на верхню терасу, там ви нас й зустріли, Міхаелю, і провели до каюти. Через певний час я повернулась сюди. У мене пересохло горло, тому я вирішила піти пошукати когось з екіпажу. Пан Корнеліус благородно викликався піти зі мною. Мені продовжувати, чи частину де ми з Асою виконували ваше пряме доручення я можу пропустити?

 — Я провів лише вас. Асо, де ви були?

 — Найреїс попрохала, щоб я почекала в її каюті. Ми збирались обговорити особливості певних рослин в… 

 — Едеміаполі, — перебила Лінкваум з легкою усмішкою. Але детектив помітив, що виглядала вона натягнуто. Єдине місце, згадка якого могла принести Найреїс проблеми — Пекло. Мабуть, Аса ще не звикла до законів Турсгуїлу.

 — Добре, Мел, Овідія, хто з вас продовжить?

 — Міхаелю, невже тепер і я в списку підозрюваних? — нервово посміхнулась Овідія. 

 — На жаль, завжди були. Як й усі присутні за виключенням кількох, які фізично не могли вбити, бо були в іншому місці. Тож, Овідія?

 — Більшість часу, раптом ви не помітили, я провела якраз в цьому залі та відійшла лише один раз до себе в каюту. Я — авторка, а переживання чудово працюють як натхнення. Тож я написала невеликий вірш, зробила нотатки для іншого проєкту та разом з Реїс і Асою повернулась сюди. Ще питання? 

 — Поки ніяких релевантних. Мел? Ви ж також були біля тіла, коли я попросив привести всіх, чому ви не пішли разом з Найреїс та Асою?

 — Тодде, двох людей вже забагато. В моїй присутності не було необхідності. 

 — Гаразд. Тоді попереднє питання.

 — Після нашої розмови, я прогулялась по кораблю та прийшла в зал. Пізніше прийшли й ви розпитуючи про планування кают. Приблизно за п‘ять хвилин після, я покинула приміщення та спустилась в кімнату, щоб почитати. Далі ви знаєте.

 — Дійсно знаю. Пані та пане де Дюбуа, наскільки пригадую, ви також покидали приміщення?

 — Так, — кивнув П’єр. — Потрібно мені було подихати свіжим повітрям. В цьому залі швидко стає вельми задушливо. Ґвенелль хвилювалась за мій стан, тож пішла зі мною. Повернулись ми приблизно в один час з паном… пробачте, ніяк не запамятаю вашого імені, — вибачливо поглянув на Ґавія друїд. Аристократ обурено фиркнув, демонстративно відвертаючи голову. 

 — Питання до всіх, чи бачили ви, щоб хтось покидав каюти для персоналу?

 В залі застигла тиша, яку пробивало лише дихання. Якесь звучало збито та голосно, інше ж тихо та впевнено. Однак слів не пролунало.

 — Що ж, добре. Якщо щось згадаєте — будь ласка, скажіть мені, — детектив зробив паузу, оглядаючи присутніх, сподіваючись, що прохання зрозуміли. — Я б хотів поговорити з вами особисто, якщо не заперечуєте, — звернувся до друїдів Міхаель.

 Вони спантеличено перезирнулись одне з одним, але підвелись. Вдоволено кивнувши, Міхаель попрямував до дверей за спиною. 

 — Якщо потрібно, пане детективе.

 Погода повільно погрожувала зіпсуватись, однак більше ніж різкі пориви морського вітру, що завивав у вухах, робити не наважувалась. Міхаель зупинився біля огорожі, чекаючи на подружжя. Вони вийшли не квапливо, закрили двері та спинились на відстані від детектива. Тодд звернув увагу, що й самі вони не стояли близько одне до одного. Якщо постаратись, він міг би пройти між ними, зовсім трохи зачепивши когось плечем.

 — Пане де Дюбуа, у вас був неприємний досвід з вбивствами, чи не так? — вичекавши кілька митей, запитав Міхаель. 

 Білі очі на зелених склерах друїда широко округлились. Він переглянувся з Ґвенелль, однак вона так само здивовано поглянула на детектива.

 — Ви надто яскраво відреагували на звістку про вбивство Віта. Зазвичай, так стається якщо попередньо був травмуючий досвід, — пояснив Міхаель.

 — Моя… Мою сестру вбили… 

 — Маєш не ти нічого розповідати, П’єр, — швидко перебила Ґвенелль. — Це не стосується того, що відбувається зараз.

 — Вірно, але якщо хочете поговорити, я готовий послухати. Мене наразі цікавить інше, де саме ви прогулювались?

 На кілька митей обоє задумались. Міхаель щиро сподівався, що вони лише пригадували маршрут. Однак продовжив уважно стежити, щоб вловити будь-які реакції.

 — Вийшли ми з іншого входу в зал… — почала Ґвенелль. — Майже дійшли сюди, але вирішили не турбувати літнього аристократа. Повернулись ми до іншої частини корабля, там де каюти для персоналу.

 — Чудово, і ви когось бачили? Щоб заходив або виходив?