Частина 6

 — Де решта? — різко запитав Тодд, переводячи погляд від Лаеліуса на Овідію, а з неї на Асу.

 — Це всі хто відповів, — беземоційно відповів Віатор. Руки складені за спиною, рівна постава. Вони з Мел — вона стояла поруч — виглядали на диво схожими. — Решта або в каютах та не відповідають або не на кораблі.

 — Що значить не на кораблі? — нахмурився Міхаель.

 — Це як на кораблі, тільки навпаки, детективе, — улесливо підказав Целестин. Симетрична усмішка незмінно сиділа на обличчі, додаючи аристократу чарівності, якої йому й так не бракувало. 

 — Целестин, — суворий голос Аш’Манаґілд пролунав відразу після. Хлопець лише пирхнув, стиснувши уста.

 — Байдуже. Де решта пасажирів? Та екіпажу? Якщо вже на те пішло, — Міхаель різко поглянув на офіціантів. Вони стояли рівно, незворушно.

 — Ніхто не хоче пояснити що, в диявола, сталось? — різко, холодно запитав Ауріель. Він стояв практично в кінці залу поруч з близнюками, тому голос луною доносився до кожного.

 — Пане Корнелусе, не згадуйте його. Раптом забере до себе, — з напускною поважністю сказала Овідія так, ніби розповіла великий секрет. Ауріель поморщився, але зосередився на детективі, ігноруючи жінку.

 Міхаель глибоко вдихнув, видихнув та відповів на пронизливий погляд ангела. 

 — Прошу уваги всіх, на борту сталось вбивство, — по залу пролунали стривожені зойки та зітхання. Ґавій схопився за серце. — Хтось жорстоко вбив Віта Октавія Дівеса. 

 П‘єр де Дюбуа з тихим охканням впав на підлогу. Ґвенелль кинулась до чоловіка, прикладаючи долоню до його лоба. Мел обережно підійшла до них, присідаючи поруч. Вона перевірила пульс в друїда на шиї, після чого підвелась.

 — Він просто втратив свідомість. Скоро прийде до тями.

 Міхаель кивнув їй на знак вдячності. Тиху розмову між Ґвенелль та Мел він чув, та й не надто хотів слухати.

 — Будь ласка, знайдіть решту, а бажано весь склад екіпажу. Для повноцінного розслідування всі підозрювані та свідки мають бути тут.

 — Пане Тодде, ми намагались покликати всіх, але це всі, хто були на борту, — обережно сказала Аса. 

 — Цього не може бути. На борту має бути більше ніж сорок людей. Тут лише вісімнадцять.

 — Міхаелю! Послухай, що тобі кажуть! — гаркнула Овідія. — Це всі, кого вдалось знайти на борту. Решта або не тут, або сплять глибоким сном.

 — Я маю перевірити, — безапеляційно заявив Міхаель, різко покидаючи залу. Його проводжав голосний шепіт та стурбовані розмови. П‘єр приходив до тями.

 Міхаель швидко спустився до кімнат. Двері в усіх виявились закриті. Тодд не знав кому яка належала, тому йшов вздовж них, стукаючи в кожну. Шум здійнявся достатній, щоб розбудити мерця. Та ніхто не відповідав. Міхаель спробував відкрити двері, проте піддались лише одна, але й та була порожня. Тодд швидко оглянув її, не заходячи всередину. Інтер'єр такий самий як і в його каюті, прибрано, чисто, лише відкрита валіза та кілька речей на спинці стільця вибивалась з атмосфери. Каюта виглядала непримітно. 

 Зачинивши за собою двері, Міхаель окинув коридор поглядом. Стіни не настільки товсті, щоб не почути звуки зовні. Тодд стиснув щелепи, невдоволено насупивши брови — йому зовсім не подобалось те, що відбувалось.

 Так само користі не принесла й перевірка службових кімнат для екіпажу, спуск до яких знаходився в кінці корабля. Вони всі виявились зачинені та на шум зовні ніхто не реагував.

 Він повернувся до залу. П‘єр сидів за столом, ліниво махаючи аркушем меню перед обличчям. Та маску досі не знімав, як, власне, й решта. Міхаеля зустріли напружені погляди, міцно вчепившись.

 — Маю визнати, ви мали слушність. Якщо побачите когось крім нас на борту — відразу повідомте мені. Цій людині чи істоті буде що приховувати. Щодо решти пасажирів, то, на жаль, нічого не можу сказати. Вони просто зникли.

 — Та зараз не до цього взагалі! Хто вбивця?! — вигукнула Маірін. Вона обхопила себе за плечі, задкуючи до стіни. — Це хтось з них, так? Детективе, ви ж маєте знати!

 — Я буду знати, якщо всі будуть взаємодіяти. Хтось чув щось підозріле вночі?

 — В мене поганий сон. Хтось покидав каюту, — відізвався один з близнюків. 

 — Яку?

 — Не знаю. По звуку здавалось, що з середини. Потім були голосні вигуки, але вони різко припинились.

 — Ви чули хто це був? Хоча б жінка чи чоловік?

 — Ні. Мені було не цікаво.

 — Коли приблизно по часу?

 — Не знаю. Я не перевіряла годинник.

 — Гаразд, — кивнув Міхаель. — Хтось ще щось чув або бачив? Будь-що підійде. 

 Тиша різко накрила залу товстим простирадлом. Перебивали лише мілкі звуки чи збите дихання.

 — Шкода. Тоді інше питання, хто з вас знав Віта Октавія Дівеса? 

 — О, детективе, та його всі знали, — посміхнулась Альба, прикладаючи вказівний палець до щоки. — Краще запитайте хто його не знав. Ліз до кожного зі своїми повчаннями, не ухвалював плани поважних людей через їхню певну… сірість намірів. 

 — Це… це ви зробили, так? — з тремтячим голосом запитала Маірін. Вона відступила від Альби, стаючи ближче до Ауріеля та близнюків.

 — Що? Звичайно, ні, голубко, — відмахнулась Веста, поблажливо хмикнувши. — Навіщо мені вбивати когось? Та я отримувала десятки листів щомісяця з проханням знищити репутацію Віта. О, навіть не уявляєте які суми там іноді фігурували!

 — Хтось з авторів зараз на борту?

 — Детективе, невже ви думаєте, що такі листи пишуть від свого імені? Очевидно, що тоді б у пана ла Ваусте з'явилося б більше кандидатів для перевірки…

 — Президент таким не займається, — грубо перервала Овідія. — Ви, пані Весто, поводитесь надзвичайно дивно. Вбили людину, це не якась розвага. Ви радієте смерті Дівеса? Було за що його вбити?

 — Дівчинко, заспокойтесь, — закотила очі Альба, відмахуючись рукою, ніби від противної комахи. — Я в першу чергу — журналістка. Якби мене лякала смерть, то яка тоді якість моїх статей?