Частина 3

За кілька хвилин пасажири знову повернулись на борт. Попри їхню відносно невелику кількість, палуба здавалась переповненою. Несподівано для себе Міхаель помітив поруч Асу. Вона стояла, склавши руки за спиною та нічого не казала. Решта оточуючих були незнайомці, яких Міхаель помічав лише кілька разів за всю мандрівку. 

— Сподіваюсь, всі встигли повернутись і ніхто не буде скаржитись на нашу мандрівку! — замість привітання сказав Голос. — Зовсім скоро почнеться обід, де ваш вибір, знову ж таки, необмежений. Почувайтесь вільними обирати все, чого забажає душа! 

— Як Акває Ігніс? — поки лунали ліниві оплески запитав Міхаель в Аси. 

— Гарно. Ніби з підручників. Я очікувала такого від Аелліуму.

— Невже столиця не вразила? — посміхнувся чоловік. 

— Вона виглядає як позашлюбна дитина Зенітона та Едеміаполя.

Міхаель театрально охнув, кладучи долоню на груди. 

— Хіба леді може таке говорити?! 

— Якщо леді хоче.

Аса сказала серйозно, проте Міхаель уловив як легко підскочили кутики уст та відразу впали.

— Ви встигли відвідати місто чи теж тільки ярмарку?

— Часу виявилось замало. Я дійшла лише до першого храму. 

Детектив повернувся, оглядаючи місто здалеку. Примружившись, він врешті помітив про що говорила Аса. 

— Це… далеко. Я вражений, — пробурмотів Міхаель. Аса ніяково посміхнулась.

— Пані Лінкваум також пішла зі мною, але повернулась раніше. Я залишилась з пані Калісто. Вона знає дуже, — Аса зробила особливий наголос на останньому слові, — багато про історію архітектури.

— Пані Калісто видається цікавою особистістю. 

— Так і є, — з щирим запалом сказала дівчина. — Вона навчалась в одному з престижних університетів Едеміаполю. Назву я, на жаль, не змогла запам'ятати. 

— Що ж, радий, що ви гарно провели час. Я ж зустрів лише не надто приємного янгола.

— Таке враження, що приємних янголів ніхто не бачив.

— Хто знає, можливо, вони просто гарно ховаються. Або їх приносять в ритуальну жертву. Більше нічого цікавого не було?

— Не пригадую… Я чула якийсь дивний крик у підніжжя гори, рахується?

— Ось це й була ритуальна жертва хорошого янгола.

Аса скептично окинула Міхаеля поглядом. Нічого відповісти Міхаель не встиг, коли натовп почав рухатись в різних напрямках — в більшості, однак, до залу. Не змовляючись Міхаель та Аса пішли слідом. Раптом обоє відчули долоню на плечі.

— А ось і ви, — Найреїс вдоволено промуркотіла, привертаючи до себе увагу. — Лаеліус та Овідія зайняли столик, сподіваюсь, ви не проти доєднатись до нас?

— Складно відмовитись від такої пропозиції, — хмикнув Міхаель. Найреїс, задоволена відповіддю, прибрала міцну хватку з плеча. Аса ж лише кивнула, але долоню з її плеча демонеса прибирати не квапилась. Щось підказувало Міхаелю, що в Найреїс з’явились чіткі фаворити в які він не входив. 

Проходячи крізь широкий зал, Тодд мимоволі помічав вже знайомі обличчя. Це не викликало захвату, радше навпаки — втекти від робочих звичок неможливо. А працювати під час відпустки здавалось катуванням. Невдовзі Міхаель помітив широкий круглий стіл — кому тільки спав на думку такий дизайн? — за яким сиділи Овідія та Лаеліус. Вони не голосно розмовляли, чоловік виглядав на диво зацікавленим. 

«Хм, то може він лише для незнайомців та преси відлюдкуватий», — припустив Міхаель, не бажаючи надто лізти туди, куди не треба.

Дорога до самого столу зайняла не більше ніж хвилина. Могло б бути й менше, якби раптові пасажири не вигулькували перед очима, змушуючи зупинитись. 

— Реїс! Люба, чого ти так довго? — помітивши компанію, стрепенулась Овідія. Лаеліус вирішив перевірити ґудзики на рукаві костюма, знаходячи в них сакральні знання.

— Не всім щастить стояти першими, — Найреїс сіла біля Овідії, потягнувши Асу за собою. 

Міхаель не довго вагався з посадкою, сівши біля жительки Лонакірку, залишаючи одне вільне місце між собою та Віатором. Тихий шум навколо створював приємну атмосферу, огортаючи присутніх у свої ковдри. 

— Тож, як пройшла прогулянка? — запитала Найреїс. 

— Якби ви не пішли раніше, то знали б особисто, пані Лінкваум, — пробурмотіла Аса, підперши підборіддя долонею. Міхаель ледь помітно підняв брови — Аса ображалась? — спостерігаючи за сценою.

— Май повагу до старої жінки, я не можу стільки ходити, — приречено зітхнула Найреїс. — Ще й це взуття зовсім не підходить для сотень сходів. Я планувала ходити по самому борту та насолоджуватись морським вітром, а не займатись спортом. До того ж ти була з Мел, чи не так? Вона цікава дівчина.

Аса кинула скептичний погляд на Лінкваум, але відповідати не стала. Найреїс лише важко зітхнула та повернула голову до Міхаеля, очікуючи на відповідь. 

— Часу було замало, тож я тільки пройшовся по ярмарку. 

— О, ти бачив виставку амулетів медіумів? — з широко захватом запитала Овідія. — Та жінка переконувала мене, стовпа освіти в цій країні, що це справжні амулети з живою магією всередині. Та навіть дитина змогла б відрізнити позолоту від золота на них, не кажучи вже про відсутність магічної енергії!

— Ні… — протягнув Міхаель, не певний в словах. — Здається, не бачив. То ви… медіум?

— Що ти, звісно ні. Але навчитись розрізняти загальні коливання в матерії може кожен.

— Кожен з благословенням Аведаїїла, — вставив Лаеліус, розглядаючи декор стін. Овідія стрималась від презирливого, сповненого осуду зиркання. Можливо, його й не мало були, але Міхаелю здалось доречним.

— Я шукав сувенір для племінниці, тож не надто цікавився магічними товарами. 

— Міхаелю, то в тебе є племінниця? — очі Овідії зацікавлено зблиснули. — Чому ж ти раніше не казав? Брат чи сестра?

— Якось не випадало нагоди. Донька брата, ми з ним не надто близькі, десять років різниці. Але Мая часто лишається в мене. Це вона й вмовила мене взяти відпустку.

— Чи не через важливі державні зустрічі раптом батьків немає? — Овідія примружила очі.