Смерть під льодом

В університетській їдальні ледь чутно бубоніло радіо. Пахло кислуватим борщем та дешевою кавою. Толік з Сашком мовчки дожовували холодні тверді котлети з капустяним салатом, запиваючи ці делікатеси кавою з одноразових стаканчиків. Товста буфетниця в’яло махала ганчіркою, протираючи столи, і щось мугикала собі під ніс. За вікнами падав густий сніг — ось уже тиждень стояли тріскучі морози, на диво для теперішніх м'яких зим.

— Ох, нарешті вихідний завтра. Замахався, як ніколи, з тими заліками, — порушив мовчання Сашко, відсьорбуючи каву.

— І куди гайнеш? — запитав Толік, набираючи повідомлення на телефоні.

— Додому збираюся. Минулого тижня не їздив. Бабуся вже дзвонить майже щодня, нагадує, щоб приїхав, домашнього поїв.

— Ох ці бабусі, завжди переживають, щоб ми добре їли, навіть якщо уже не лізе, — гигикнув Толік.

— Отож. Іще з собою таку сумку дасть, що потім у маршрутку ледве влізу. Все одно половину в гуртожитку роздаю в обмін на реферати, тільки їй не кажу.

— І правильно. Зате гроші економиш, — зауважив Толік.

— Угу, — Сашко допив каву і взявся доїдати салат.

Буфетниця повернулася за стійку й додала звуку на радіо. У вуха вдарила набридлива попсова пісня. Одразу після неї оголосили терміновий випуск новин. Диктор промовив:

— Надзвичайна подія сталася в селі Калинівка Н-ського району...

— О, Сашку, це ж твоє село! — Толік відірвався від телефона й прислухався до радіо.

— Моє… — Сашко застиг від несподіванки.

— ...зникли безвісти п’ятеро людей. Усі жителі села Калинівка. Як повідомляють члени їхніх родин, усі зниклі вчора ввечері пішли на риболовлю на місцеву річку. Сьогодні вранці очевидці повідомили, що на місці, де зазвичай рибалили зниклі особи, виникли великі розколи льоду. На місце події прибула пошукова група. Знайдено особисті речі деяких зниклих. За попередньою версією, усі провалилися під лід. На цей час не знайдено жодного зі зниклих чи їх тіл. Пошукові роботи тривають…

Сашко проковтнув слину і продовжував мовчки сидіти, вирячивши очі від жаху.

— Агов, ти чого? — Толік потрусив його за плече.

— У мене… дід часто там рибалить…

— Думаєш, він серед них був?

— Міг бути. Бабуся якраз вчора казала, що збирався…

— Подзвони їй негайно!

Сашко сковтнув і почав нервово набирати номер. Пальці не слухалися й кілька разів натискали не туди. У слухавці почулося механічне “абонент поза зоною досяжності”...

— Чорт! — вилаявся Сашко і різко встав з-за столу.

Хлопці мовчки попрямували до гуртожитку. Сашко тупо дивився перед собою і брів на автоматі, спотикаючись та не обходячи ями.

— Толіку…

— Що?

— Поїдь зі мною. Благаю.

— Ну…

— Ти зайнятий?

— Та ні. Додому не збираюся. Усі заліки здав.

— Благаю, поїхали разом. Я за тебе заплачу.

Толік мовчки кивнув.

— Дякую. Вибач… Як на голках зараз…

— Розумію. Поїду, я вільний.

Хлопці швидко зібрали рюкзаки та поїхали на автовокзал. Поки чекали маршрутку до села, Сашко походжав туди-сюди та нервово кусав губи до крові, щохвилини поглядаючи на екран телефона. Марно — номер бабусі не увімкнувся. Вона подзвонила сама, коли маршрутка вже під’їжджала до Калинівки. Сашко підняв трубку тремтячими руками. Толік, що сидів поряд, чув усю розмову через динамік.

— Сашку! Онучку! У мене телефон розрядився, а зарядку десь поділа, не могла знайти. Ти де зараз? — запитав заплаканий голос.

— Їду вже. Буду хвилин за десять. Що в тебе?

— Дідусь…

— Бабусю… Я чув новини…

— Він там був... Я ж казала йому: не йди! Як чула моя душа! — бабуся заридала й поклала трубку.

Будинок Сашка стояв недалеко від зупинки. Він так біг заметами, що Толік ледве встигав за другом із важким рюкзаком. Заплакана бабуся зустріла їх біля хвіртки. Вона зі сльозами обняла Сашка і провела його у двір. Толік ніяково переминався з ноги на ногу.

— Ой… Заходь, — промовила бабуся, витираючи очі.

У хаті вона налила хлопцям чаю та поклала охололі пиріжки, все ще схлипуючи. Сашко швидко випив свою чашку й поспішив надвір.

— Ти куди? — запитала бабуся. — Темніє вже.

— На річку!

— Не ходи туди! — вона знову заридала.

— Піду! Еменесники ще там?

— Не знаю…

— Я з тобою! — Толік побіг за ним.

Ще не вистачало, щоб Сашко чого накоїв на річці! За два з лишком роки навчання Толік добре знав, що Сашко — хлопець емоційний та гарячий. Він міг моментально міняти рішення й робити щось на емоціях, лише потім усвідомлюючи, що накоїв. Наприклад, коли його покинула дівчина, Сашко знайшов її нового хлопця, вислідив його й напав у темряві із засідки. Довелося вибачатися перед новим хлопцем і дати йому грошей, щоб не написав заяву. Сашко дуже вибачався за той вчинок і каявся, виправдовуючись, що то його щось поплутало, бо був шокований заявою дівчини про розрив. Потім Сашко мало не впав з даху, коли намагався довести новій дівчині, який він відчайдух. Та дівчина теж його покинула. Правду кажучи, мало хто хотів мати справу із Сашком, бо вважали його диваком й трохи несповна розуму.

Сашко пер через замети, подекуди загрузаючи в них майже по коліно. Толік намагався не відставати, підсвічуючи шлях телефоном. Річка була недалеко, зразу за селом через невеличкий луг. Друзі вийшли на берег, зарослий сухим очеретом та вербами. Рятувальники ще були тут. Двоє виходили з води в аквалангах, а начальник стояв на березі біля машини та щось їм наказував. Толік швидко оглянув місце події: розлами льоду були дуже великі, наче його провалили не п'ятеро досвідчених рибалок, а стадо слонів. Посеред річки зяяла темна вода, що вже починала затягувати кіркою льоду на морозі. На березі стояли ящики для риболовлі, лежали кілька бурів та ще якісь речі, які знайшли рятувальники. Сашко поспішив до керівника рятувальників, а Толік ледь встиг за ним через кучугури.

— Чого вам, хлопці? — звернувся до них начальник, підстаркуватий вусатий дядько у форменній куртці та шапці.