Пацієнт № 17

Розділ 10.

Лікарня «Святий Августин» стояла на пагорбі за містом.
Колись це була престижна приватна клініка, куди привозили людей із нервовими розладами, провалами пам’яті та складними психологічними травмами.
Тепер її вікна були забиті фанерою, а ворота заросли плющем.
Марк припаркував машину біля огорожі й перевірив пістолет.
— Якщо мене тут уб’ють, — сказав він порожнечі, — я повернуся привидом і переслідуватиму кожного, хто коли-небудь казав мені «ми просто друзі».
Він переліз через огорожу.
Вхідні двері виявилися незамкненими.
Усередині пахло вогкістю, старими ліками й пилом.
Марк увімкнув ліхтарик.
На стінах висіли вицвілі плакати з усміхненими людьми.
«Психічне здоров’я — шлях до щасливого життя».
Він подивився на плакат.
— Ну, у мене для вас погані новини.
На рецепції лежав журнал відвідувань.
Марк перегорнув кілька сторінок.
Останній запис був датований учорашнім днем.
Пацієнт № 17.
Ім’я не вказане.
У графі приміток стояло одне слово:
«МОРРОУ».
Марк перестав рухатися.
— Деніел?..
У коридорі пролунав скрип.
Він миттєво підняв пістолет.
— Поліція! Якщо ви зараз вийдете з темряви з ножем, я дуже засмучуся!
Тиша.
Потім із динаміка під стелею пролунав жіночий голос.
— Детективе Вейле, пройдіть до палати сімнадцять.
Марк повільно подивився вгору.
— А можна спочатку отримати каву?
Жодної відповіді.
— Ні? Ну, звичайно. Убивці завжди економлять на гостинності.
Він рушив коридором.
Двері палати сімнадцять були відчинені.
Усередині стояло ліжко, металевий стілець і старий телевізор. На стіні хтось намалював три чорні кола.
Під ними було написано:
«МАРК. ЕЛІАС. ДЕНІЕЛ».
На стільці сиділа жінка.
Їй було приблизно шістдесят. Сиве волосся зібране в тугий вузол, руки складені на колінах. Вона дивилася на Марка так, ніби чекала на нього багато років.
— Ви запізнилися, — сказала вона.
Марк опустив пістолет, але не сховав його.
— Мені вже казали це сьогодні. Починаю думати, що в мене проблема з пунктуальністю.
Жінка не усміхнулася.
— Ви дуже схожі на батька.
— Усі так кажуть. Зазвичай перед тим, як повідомити щось неприємне.
— Ваш батько був хорошою людиною.
— Тоді ви його погано знали.
Жінка підняла голову.
— Я знала Томаса Вейла краще, ніж він знав самого себе.
Марк відчув, як напружилися плечі.
— Хто ви?
— Докторка Елізабет Морроу.
Світ навколо ніби завмер.
Марк повільно опустив руку з пістолетом.
— Морроу?..
— Я була матір’ю Деніела.
Він не зміг вимовити жодного слова.
Жінка дивилася на нього спокійно, але в її очах було щось, що змусило Марка відчути себе знову сімнадцятирічним хлопцем.
Наляканим.
Розгубленим.
Винним.
— Але ви… — почав він. — Усі казали, що ви померли.
— Мене оголосили мертвою після пожежі в клініці. Це було зручно для багатьох людей.
— Ви живі.
— Як бачите.
Марк провів рукою по обличчю.
— Чому ви не звернулися до поліції?
— Я зверталася.
— Коли?
— У 2008 році. Після зникнення Деніела. Я сказала їм, що бачила чоловіка, який вивів мого сина з табору. Я дала ім’я. Я показала фотографії.
— І що сталося?
— Наступного дня мене забрали до цієї лікарні.
Марк відчув холод у грудях.
— Хто?
Жінка довго дивилася на нього.
— Ваш батько.