Сонце віддавало нестримну спеку. Та таку, що здавалося, що Земля стає все блище й блище до Сонця. Звичайно така погода була найкращою для розкопок, але ця спека мішала всім зосередитися над роботою. Та й води ледь-ледь вистачало для всіх, а у того, в кого вода скінчилася, мав піти до магазину і купити для всіх, хоча й найближчий магазин знаходився 3 кілометра від них.
- Бляха, як же це спекотно! - мовив археолог спираючись на свою лопату - Я б не відмовився від води! - він взявся за свою сумку й почав шукати свою бутилку з водою - Та де ж вона? - копаючись в своїй сумці він все ж таки намацав ту бутилку, та коли він її витягав відчув легкість - Що за..? - витягнувши її з сумки він побачив, що вона пуста! - Що за хрін? Народ, яка скотина випила мою воду? - на його лаяння обернулися всі, але тільки один відгукнувся.
- Та кому потрібна твоя вода! - вигукнув один археолог, який був по ліву руку.
- Так це ти випив мою воду падлюка! - мовив той стискаючи свою пусту бутилку в кулак.
- Слідкуй за словами бездарь! Тобі, що Сонце голову пригріло, що ти й сам вже не пам'ятаєш, що сам її випив?
- Це кого Сонце припекло? - неочікувано до їхньої бесіди вліз ще один археолог.
- Народ заспокойтеся, бо зараз нам із за вас всім влетить! - зрозумівши, що може бути, ті двоє зайнялися своєю справою.
- Чорт! Якже я хочу пити! Я тут швидше подохну, аніж щось знайду! - раптом з правого боку пролунав чоловічий голос.
- Ти можеш взяти мою воду! - обернувшись він помітив красивого чоловіка, який простягнув йому свою воду.
- Ти ідіот? Чи дурень? Якщо даш мені свою воду, то самому не буде що пити! - чоловік здивовано глянув на того.
- Ну якщо ти не хочеш пити... - чоловік говорячи ці слова, помалу почав вертати воду до себе.
- Ні-ні! - різко промовив археолог хапаючи воду з рук. - звичайно, що я хочу пити!
- Ну тоді смачного! - промовив чоловік сміючись з нього.
Пройшов день, і вже Сонце не гріло так. Почалася відчуватися легка прохолода, але Сонце все, ще висіло над людськими головами. Настав довгоочікуванний вечір і всі робітники почали закінчувати свою роботу, та збиралися іти вечеряти. Той археолог, який чуть не розпочав війну, через пусту бляшку також вже збирався і коли він вже вирушав, то замітив, що той чоловік, який спас його від зневоднення все ще не виліз із своєї ями, в якій робив свої розкопки.
- Пха-х, оце я називаю справжній археолог! Но тобі б не завадило б і відпочити! - мовив він до нього.
- Мені лишилося ще трохи, та якщо я це відкладу на завтра, то буду виглядати дурнем і слабаком. Та й не голодний я! краще йди і не чекай мене! - археолог оглянувся назад, потім навколо.
- Опасно лишатися тут на одинці! Краще я тебе почекаю! - чоловік здивовано зиркнув на того археолога.
- Ти про мене не хвилюйся я якось дам собі ради, а ти лишишся без вечері! - археолог сумно зідхнув, але всеодно стояв на своєму. А той зрозумівши, що із тим спорити то є марнота, тай змирився.
- До речі тебе як зовуть? - мовив археолог до чоловіка.
- Мене звуть Орест! - мовив чоловік копаючи все глибше й глибше.
- А я Даніель! Приємно познайомитись!
- Взаємно! - гукнув Орест.
- Оресте дякую, що дав мені своєї води, можна сказати, що ти мене врятував від смерті! За мною боржок!
- Завжди прошу! - мовив Орес розкопуючи далі.
- Чуєш, може ти хочеш пити, мабуть ти страждаєш від спраги! - раптом під лопатою Ореста щось відчулося тверде.
- О-о-о! Мабуть щось знайшов! - стиснувши лопату в кулак, Орест пришвидшив свій рух. Різко Орест спинився і застив, втягуючи жадно повітря в легені.
- Що там? Ти щось знайшов? - зацікавлено промовив Даніель.
Орест став навприсідки і почав гребсти глину руками. Це значило, що там щось є і це може бути реліквією, точніше цінною річчю. Розгрібши глину, Орест здивовано й радісно крикнув: " Шкатулка ", взявши її в руки він почав струшувати бруд з неї. Шкатулка була із самого золота та відкривши її він помітив, що там була ще й прикраса. Схоже то був золотий браслет, у вигляді спіральної змії, а його очі були з зеленого каменю.
- Данієль! Подай драбину! - оглянувши навкруги, Даніель помітив дерев'яну драбину і підніс його до Ореста. Вилізаючи з ями, Орест ляг на землю тримаючи міцно в руках шкатулку.
- Ого, вона золота?
- Напено! Вхух, нарешті я щось знайшов! Зможу нарешті відпочити! - сказавши це, Орест закрив очі і видихнув з полегшенням.
- Блін, а мені тут ще довго стерчати! Повезло тобі!
- Ти також би міг знайти щось цінне, але тобі просто не вистачило виносливості і сили духу! Віри в те, що ти все ж таки щось знайдеш! - слова які промовив Орест, пролунали в серці Даніеля. Адже він був правий, йому всього лиш не вистачало віри в те, що він може щось знайти.
- Я тебе зрозумів! Ну тоді побігли, покажеш нашому головному що ти розкопав! Напевне це коштує великі гроші! - Даніель простягнув свою руку орестові, аби йому було легше всати.
- Дякую! - зібравши свої речі, вони разом пішли до всіх.
Прийшовши їх чекала вечеря, яку відклав їм кухар. Повечерявши Орест взяв свою знахідку і пішов до свого начальника. Підійшовши до його палати, він помітив, що він там не сам, і вирішив почекати назовні.
- Наступного разу я чекаю від тебе доклад! Ти чув мене! - пролунав голос начальника.
- Так! - пролунав ще один чоловічий голос, який вже виходив із палати.
- Роман Дмитрович! - промовив Орест, показавши тільки свою голову.
- Так, заходи Оресте! Щось сталося? - мовив начальник масазуючи свої віски.
- Я розкопав дуже цікаву річ. - почувши цю хорошу новину, начальник зупинив свій масаж і здивовано подивився на Ореста.
- Що за річ ти розкопав? - Орест подався витягувати її з сумки. Витягнувши шкатулку він поклав його акуратно на стіл начальника. Той протер свої очі і різко потягнув свою руку до телефона.
#4333 в Любовні романи
#1010 в Любовне фентезі
#414 в Фантастика
#83 в Бойова фантастика
два світа: ( людський / ельфійський ), битва за царство, воз'єднання сердець з різних реальностей
Відредаговано: 22.08.2024