Сучасна прикраса

      Сонце віддавало нестримну спеку. Та таку, що здавалося, що Земля стає все блище й блище до Сонця. Звичайно така погода була найкращою для розкопок, але ця спека мішала всім зосередитися над роботою. Та й води ледь-ледь вистачало для всіх, а у того, в кого вода скінчилася, мав піти до магазину і купити для всіх, хоча й найближчий магазин знаходився 3 кілометра від них. 

- Бляха, як же це спекотно! - мовив археолог спираючись на свою лопату - Я б не відмовився від води! - він взявся за свою сумку й почав шукати свою бутилку з водою - Та де ж вона? - копаючись в своїй сумці він все ж таки намацав ту бутилку, та коли він її витягав відчув легкість - Що за..? - витягнувши її з сумки він побачив, що вона пуста! - Що за хрін? Народ, яка скотина випила мою воду? - на його лаяння обернулися всі, але тільки один відгукнувся.

- Та кому потрібна твоя вода! - вигукнув один археолог, який був по ліву руку.

- Так це ти випив мою воду падлюка! - мовив той стискаючи свою пусту бутилку в кулак.

- Слідкуй за словами бездарь! Тобі, що Сонце голову пригріло, що ти й сам вже не пам'ятаєш, що сам її випив? 

- Це кого Сонце припекло? - неочікувано до їхньої бесіди вліз ще один археолог.

- Народ заспокойтеся, бо зараз нам із за вас всім влетить! - зрозумівши, що може бути, ті двоє зайнялися своєю справою.

- Чорт! Якже я хочу пити! Я тут швидше подохну, аніж щось знайду! - раптом з правого боку пролунав чоловічий голос.

- Ти можеш взяти мою воду! - обернувшись він помітив красивого чоловіка, який простягнув йому свою воду.

- Ти ідіот? Чи дурень? Якщо даш мені свою воду, то самому не буде що пити! - чоловік здивовано глянув на того.

- Ну якщо ти не хочеш пити... - чоловік говорячи ці слова, помалу почав вертати воду до себе.

- Ні-ні! - різко промовив археолог хапаючи воду з рук. - звичайно, що я хочу пити! 

- Ну тоді смачного! - промовив чоловік сміючись з нього.

      Пройшов день, і вже Сонце не гріло так. Почалася відчуватися легка прохолода, але Сонце все, ще висіло над людськими головами. Настав довгоочікуванний вечір і всі робітники почали закінчувати свою роботу, та збиралися іти вечеряти. Той археолог, який чуть не розпочав війну, через пусту бляшку також вже збирався і коли він вже вирушав, то замітив, що той чоловік, який спас його від зневоднення все ще не виліз із своєї ями, в якій робив свої розкопки.

- Пха-х, оце я називаю справжній археолог! Но тобі б не завадило б і відпочити! - мовив він до нього.

- Мені лишилося ще трохи, та якщо я це відкладу на завтра, то буду виглядати дурнем і слабаком. Та й не голодний я! краще йди і не чекай мене! - археолог оглянувся назад, потім навколо.

- Опасно лишатися тут на одинці! Краще я тебе почекаю! - чоловік здивовано зиркнув на того археолога.

- Ти про мене не хвилюйся я якось дам собі ради, а ти лишишся без вечері! - археолог сумно зідхнув, але всеодно стояв на своєму. А той зрозумівши, що із тим спорити то є марнота, тай змирився.

- До речі тебе як зовуть? - мовив археолог до чоловіка.

- Мене звуть Орест! - мовив чоловік копаючи все глибше й глибше.

- А я Даніель! Приємно познайомитись!

- Взаємно! - гукнув Орест.

- Оресте дякую, що дав мені своєї води, можна сказати, що ти мене врятував від смерті! За мною боржок!

- Завжди прошу! - мовив Орес розкопуючи далі.

- Чуєш, може ти хочеш пити, мабуть ти страждаєш від спраги! - раптом під лопатою Ореста щось відчулося тверде.

- О-о-о! Мабуть щось знайшов! - стиснувши лопату в кулак, Орест пришвидшив свій рух. Різко Орест спинився і застив, втягуючи жадно повітря в легені.

- Що там? Ти щось знайшов? - зацікавлено промовив Даніель.

      Орест став навприсідки і почав гребсти глину руками. Це значило, що там щось є і це може бути реліквією, точніше цінною річчю. Розгрібши глину, Орест здивовано й радісно крикнув: " Шкатулка ", взявши її в руки він почав струшувати бруд з неї. Шкатулка була із самого золота та відкривши її він помітив, що там була ще й прикраса. Схоже то був золотий браслет, у вигляді спіральної змії, а його очі були з зеленого каменю.

- Данієль! Подай драбину! - оглянувши навкруги, Даніель помітив дерев'яну драбину і підніс його до Ореста. Вилізаючи з ями, Орест ляг на землю тримаючи міцно в руках шкатулку. 

- Ого, вона золота? 

- Напено! Вхух, нарешті я щось знайшов! Зможу нарешті відпочити! - сказавши це, Орест закрив очі і видихнув з полегшенням.

- Блін, а мені тут ще довго стерчати! Повезло тобі!

- Ти також би міг знайти щось цінне, але тобі просто не вистачило виносливості і сили духу! Віри в те, що ти все ж таки щось знайдеш! - слова які промовив Орест, пролунали в серці Даніеля. Адже він був правий, йому всього лиш не вистачало віри в те, що він може щось знайти.

- Я тебе зрозумів! Ну тоді побігли, покажеш нашому головному що ти розкопав! Напевне це коштує великі гроші! - Даніель простягнув свою руку орестові, аби йому було легше всати.

- Дякую! - зібравши свої речі, вони разом пішли до всіх.

      Прийшовши їх чекала вечеря, яку відклав їм кухар. Повечерявши Орест взяв свою знахідку і пішов до свого начальника. Підійшовши до його палати, він помітив, що він там не сам, і вирішив почекати назовні.

- Наступного разу я чекаю від тебе доклад! Ти чув мене! - пролунав голос начальника.

- Так! - пролунав ще один чоловічий голос, який вже виходив із палати.

- Роман Дмитрович! - промовив Орест, показавши тільки свою голову.

- Так, заходи Оресте! Щось сталося? - мовив начальник масазуючи свої віски.

- Я розкопав дуже цікаву річ. - почувши цю хорошу новину, начальник зупинив свій масаж і здивовано подивився на Ореста.

- Що за річ ти розкопав? - Орест подався витягувати її з сумки. Витягнувши шкатулку він поклав його акуратно на стіл начальника. Той протер свої очі і різко потягнув свою руку до телефона.