Розділ 1

1955-й рік, 12 листопада.
Лерой Колдвелл пам'ятав кабаре «Блідий лебідь» за кращих його часів, і сумлінно намагався згадати їх, сидячи за кермом свого «понтіаку». Повз нього проносились яскраві плями світла неонових вивісок на тлі нічного Нью-Йорку, а краплі дощу голосно стукотіли по склу. Він дивився на дорогу, насупившись, і його лоб зморщився так, що його тридцять чотири роки виглядали на п'ятдесят. Він і сам не знав, що стало головною причиною його настрою – той факт, що його підняли з ліжка о другій годині ночі, чи розуміння того, що прямо зараз він їде на свій перший виклик на смерть після довгої перерви.. Ця думка не стільки радувала його, скільки змушувала вбіса сильно хвилюватися.
Вже коли його темно-зелений «понтіак» припаркувався прямо під неоновою вивіскою у вигляді лебедя, що ярко світила синім просто йому в очі, він згадав, як прийшов сюди один єдиний раз, п'ять років тому. Він згадав джаз, бренді, яскраві кольори суконь і костюмів, осліплююче світло люстр, сигаретний дим і безперервно танцюючих жінок на сцені. Згадав і виліз із машини, хапаючи своє пальто з пасажирського сидіння.
Але коли він знову переступив поріг «Блідого лебедя», кабаре зустріло його зовсім не так радісно, як п'ять років тому.
Перше, що він відчув – гострий запах алкоголю і сигарет, яким ніби був просочений кожен килим і кожна штора, і запах сигаретного диму з його спогадів був значно слабшим за той, що він зараз відчув. Йому стало дурно від кислого смороду якогось спирту і диму від найдешевших сигарет, але виходити подихати повітрям вже було пізно. Лише потім він про себе помітив, що тут зовсім нічого не змінилося, не враховуючи декорацій на сцені і нової барної стійки. Він пам'ятав ті самі червоні килими, ті самі великі вази з квітковими візерунками у кутках кімнати і ті чорні столики попід невеликою сценою. Лерой провів рукою по короткому чорному волоссі, що стало вологим від дощу, і тільки зараз звернув увагу на невеликий натовп, що скупчився прямо на сцені – його знайомий офіцер, охоронець закладу і декілька чоловіків – один у костюмі і з сигарою, інші в робочій формі. Його погляд сковзнув на купку жінок у яскраво-червоних сукнях, що стояла поодаль від сцени між столиками у глядацькій зоні. Жінки, усі як одна схожі через однаковий грим, схвильовано про щось розмовляли, і Колдвелл побачив, що одна з них ридає, закривши обличчя руками, поки інші заспокоювали її, ледь не плачучи самим. Він знову перевів погляд і побачив, що до нього вже біжить сержант.
– Сер, ви маєте на це поглянути, – Захекавшись сказав світловолосий юнак, коли спинився біля детектива.
– І тобі доброї ночі, Брейді, – Суворий погляд чоловіка знову став дружелюбним, коли він потиснув руку сержанту, який був молодше його всього на вісім років, а нижчим на цілу голову. Цей малий завжди його смішив.
– Я наказав їм нічого не чіпати, – Сказав Брейді, коли вони разом підійшли до сцени. –
Отам сходи, – Він вказав праворуч, і Лерой, сунувши юнаку своє пальто, піднявся на
сцену. Погляд на місце злочину закривали спини чоловіків, що енергійно щось обговорювали.
– Джентльмени, чи можу я попросити усіх розійтися? – Голосно сказав він, привернувши увагу не тільки джентльменів, але і танцюристок у залі. Він показово дістав свій жетон, виставивши його перед собою. – Детектив Лерой Колдвелл, поліція Бронксу.
Усі чоловіки на сцені, мовчки і з похмурими обличчями, спустилися до зали просто стрибнувши зі сцени – вона була достатньо низька. Залишився лише один чорнявий чоловік у костюмі, який палив сигару, підходячи до Лероя з простягнутою рукою.
– Звісно, друже, ми не станемо вам заважати, але ви, звісно ж, не станете проганяти власника цього чудового закладу?
– Поки що ні, містере…? – Колдвелл потиснув йому руку, намагаючись зазирнути за його плече, щоб таки поглянути на причину свого візиту, але чоловік був крупнішим за нього і закривав усе плечем.
– Моран, сер, але можете звати мене просто Далтон.
– Чи не могли б ви спуститися до інших, поки ми з сержантом оглянемо місце злочину? – Сказав він, киваючи Брейді, який так і стояв біля сходів, але одразу ж вибіг до них.
Містер Моран мовчки кивнув і, пройшовши повз Лероя до сходів, нарешті відкрив йому повну картину того, що коїлося на сцені.
Спочатку він побачив пишну юбку, яка хмарою чорного мережива нерухомо лежала собі на підлозі, закриваючи від нього обличчя молодої дівчини.
Вона лежала, розкинувши руки, голова лежала на боці, а на її підборідді та підлозі виднілися сліди вже майже висохлої піни. Колдвелл підійшов ближче і присів біля неї, думаючи, як дивно дивляться разом яскрава червона сукня і мертві очі, що колись сяяли блакиттю. Поряд з її білосніжною рукою лежало червоне віяло з чорним мереживом, що, напевно, випало з її руки. Він уважно оглянув акуратне личко дівчини, якій на вигляд було не більше двадцяти двох – на щоках багровіли яскраві плями рум'ян, на повіках – блакитні тіні, а червоні губи залишилися злегка розкритими у передсмертному ваганні. Світле волосся до плечей хвилями лежало на підлозі, а шпилька у вигляді квітки з лівого боку голови сповзла зі свого місця, але лишалася на волоссі.
– Смерть від отруєння, нічого незвичайного, – Сказав він, підводячись і обходячи тіло. Його увагу ще раз привернула піна з рота, що мала жовтуватий відтінок. Він обернувся до глядацької зали, щоб подивитися на тих чоловіків, які стояли навколо тіла і з якими він не мав нагоди познайомитися. Вони четверо стояли купкою попід сценою і мовчки дивилися на нього. Містер Моран сидів за одним зі столиків і курив, сьорбаючи віскі та роздивляючись свої туфлі.
– Панове, – Колдвелл пройшов поглядом по кожному з них, вдивляючись у вирази їхніх облич. – Маю до вас кілька запитань, – Він подивився на купку танцюристок, що тепер також дивилися на нього. – До вас також, леді, тому прошу не розходитися, – Він м'яко посміхнувся, і їхні обличчя стали дещо спокійнішими.
– Сер, – Брейді підійшов до нього і мовив дещо невпевнено. – Якщо дозволите , я хотів би опитати декілька осіб…
– Почекай, Брейді, пограєшся пізніше, – Лерой підійшов до сходів і спустився зі сцени. – Слухай і все записуй, втямив?
– Звісно, сер, – Юнак дістав блокнот і ручку і вмить підійшов до детектива, приготувавшись ходити хвостиком. В цей час Колдвелл підійшов до чоловіків, тепер вже не дивлячись на них з висоти сцени.
– Давайте швидко пройдемося по декільком питанням, – Він поклав руки у кишені і коротко глянув на Брейді, і той вмить розкрив блокнот і підніс ручку до сторінки. – Як звали померлу? Хто вона була?
– Її звали Міна Флорес, – Сказав один із хлопців в робочому одязі. Він виглядав ще більш хмуро, ніж інші, розмовляв мляво і дивився у підлогу. Бліде обличчя, впалі щоки та глибокі сині півмісяці під очима. – Вона моя сестра. Я – Дін Флорес.
Лерой не здивувався цьому, бо вже помітив світле волосся хлопчини і схожі риси обличчя між ним і загиблою, але зараз він звернув увагу на його очі – такі ж яскраво блакитні, як у його сестри, і такі ж по-мертвому тьмяні, як у неї. Хоча він був живіший за всіх живих, Лерой не міг не зауважити, що його живий погляд мало чим відрізнявся від мертвого погляду його сестри.
– Прийміть мої співчуття, містере Флорес, – Колдвелл отримав від нього лише тремтливий кивок, і вирішив, що треба дати йому трохи часу, щоб він був придатний для допиту. Він обернувся на власника, що так і сидів із сигарою за столом, поки лід танув у його стакані з віскі, повного до країв. – Що ви можете розказати мені про загиблу, містере Моран?
– Її сценічне ім'я було Флер, – Він мляво затягнувся, дивлячись у порожнечу. – Вона була танцюристкою, останнім часом брала багато сольних і головних ролей, публіка була у захваті від неї.
– Розкажіть, будь ласка, як саме стався інцидент. У деталях, якщо можна.
– Було майже опів на другу ночі, – Містер Моран подивився на наручний годинник, що показував без десяти хвилин третю. – Танцюристки вже закінчували останній виступ, публіка скаженіла, музика грала, всі були вже вбіса п'яні. Флер, тобто Міна, стояла посеред сцени, поки інші дівчата, за програмою номеру, відійшли назад, щоб потім підбігти до краю сцени і станцювати останні рухи. Але коли вони стояли позаду, а Міна танцювала соло з віялом, вона зненацька почала тремтіти, наче у судомах, а з рота полилася піна. Жахливе видовище. Вона впала на підлогу, дівчата підбігли і намагалися їй допомогти, але через декілька хвилин вона припинила ворушитися. Ми ледь змогли заспокоїти натовп і негайно вивести усіх, – Він знову глибоко затягнувся, видихаючи дим разом із зітханням. – Справжнє горе, друже мій. Нехай Бог упокоїть її душу.
Лерой знову глянув на Брейді, пересвідчившись, що він усе записав, і подивився на брата загиблої, що стояв, опустивши голову. Його носом стекла одинока сльозинка і впала на підлогу, він увесь тремтів від голови до рук, що їх тримав у карманах.
– Містере Флорес, мені доведеться більш детально поспілкуватися з вами трохи пізніше.
– Та невже? – Дін різко підняв голову на детектива, його очі майже за секунду стали шаленими, а брови звелися. Він зробив крок уперед, і рука чоловіка у формі охоронця швидко опинилася на його плечі. – Тоді майте на увазі, детективе, що декому з нас доведеться приділити трохи більше уваги, ніж мені, – Дін зробив ще крок вперед і подивився на Далтона Морана, і Лерой побачив у цьому погляді тільки чисту, концентровану ненависть.
Охоронець тепер тримав Діна обома руками, ставши між ним і Лероєм. Він намагався штовхати юнака назад, доки той не заспокоївся і не дозволив посадити себе на стілець. Охоронець сказав йому кілька слів, повернувся і знову став біля двох чоловіків у робочому, що так і стояли, мовчки спостерігаючи.
– Вибачте його, самі розумієте його ситуацію, – Сказав охоронець і простягнув Колдвеллу руку. – Девін Фрост, працюю тут охоронцем на вході і у залі.
Колдвелл потиснув її, кинувши йому щось на кшталт «дуже приємно», і обернувся до Брейді.
– Запиши імена усіх чоловіків і жінок у цій кімнаті, дозволяю навіть трохи їх опитати на рахунок інциденту, але як закінчиш – одразу до мене, зрозумів?
– Так, сер, – Брейді міцно стиснув блокнот, підійшов і почав опитувати джентльменів у робочому, увесь час кривлячись від запаху алкоголю, що йшов від них, і ретельно записував кожне слово, поки Лерой повернувся на сцену. Тіло повинні забрати найбільше через півгодини. Він знову присів поряд з ним і ретельніше оглянув обличчя Міни.
– «Судоми, жовтувата піна з рота і смерть за декілька хвилин», – Подумалося йому. – «Отрута. Я вже бачив таке, чорт забирай».
– Містере Моран, – Сказав йому Лерой, знову спустившись зі сцени і закурюючи сигарету.
– Чи є у вас тут телефон?
***