Смерть на Годинниковій вулиці

Смерть на Годинниковій вулиці

П’ятниця. За що люди люблять п’ятницю? За наступні два дні, коли можна розслабитись, за час, що дозволяє втекти від буденності і роботи. Ви не подумайте, я також люблю п’ятницю. Але не сьогодні. Наш юний душею директор бажає подвигів, а ми, звичайні чорнороби-вчителі, маємо зайнятися  їхньою реалізацією. Сьогодні, в п’ятницю, нам сказали, що маємо ходити від квартири до квартири, а ще краще до супер-пупер підприємців і втюрити їм печенька, які вони мають купити, щоб гроші пішли на благодійність. Справа, звичайно, хороша, але оте ходіння асоціюється зі свідками Єгови, чесне слово. А ще й до всього осінь на дворі, погода геть кепська останні дні. А синоптик сказав, що буде ще гірше. Тому п’ятниця була зовсім нехорошою, а ще ці одвічні цокання годинників, які лунали із сусідньої вулиці ще більше дратували, аніж зазвичай. Я була на межі.

Субота. З самого ранку, як мантру, я собі повторювала, що все вийде і всі мене гарно приймуть, а ще й все розкуплять. Я вбралася в теплий плащ, замоталась в довжелезний шарф, свою гордість заховала далеко в капці, і пішла на свою сусідку-вулицю – Годинникову.

Якщо чесно, то ця вулиця не була найулюбленішою, як самі розумієте, через оте вічне тік-так. Та й забобони про годинник, як той, що рахує час і таке там, теж не прибавили їй шанувальників. Зате туристам було цікаво. Коротенька вулиця, яка помістила багатоповерхівку, майстерню годинників, продуктовий магазин, один приватний будинок, музей (звичайно, що там було все про годинники), кафе «Час» (як оригінально!) і невеликий скверик, який слугував за літній майданчик для відвідувачів кафе, якщо погода була теплою. І закінчувалась вона мостом, який уже показував дорогу до наступної вулиці. Скажете, звідки ж цокання? А на кожній, абсолютно кожній будівлі були годинники. І то не один. Старовинний, дивний, оригінальний… всякий. І всі вони тік-так, тік-так.

От я стояла на початку, згаданої вулиці, справа від мене продуктовий, приватний дім, скверик, кафе; зліва: невелика майстерня по ремонту годинників, потім магазин сувенірів, музей, досить довга двоповерхова будівля, яка займала значну частину землі, але музей знаходився лише на першому поверсі, і багатоповерхівка, якщо точно, то лише чотири поверхи там було.

Недалеко від мене стояло багато людей і дві машини поліції. Я здалеку впізнала сірий подовжений кардиган і чуприну, змащену гелем, щоб все ідеально лягло. Микола Товтин – слідчий і мій друг дитинства. Ми виросли на одній вулиці, коліна били, коли у футбол грали, навіть весілля мали. Але це вже інша історія. Я пам’ятаю, як він радів, коли нарешті отримав підвищення і не мусив носити форми. Він її не міг терпіти.

Біля нього стояв огрядний чоловік років п’ятдесяти із залисинами, які одразу кидалися в очі. Він дуже активно жестикулював, махав руками, вказуючи на дорогу, прямісінько перед магазином сувенірів. Микола, як завжди, спокійно на те все споглядав і не показував жодної емоції. Недалеко від них стояла білявка у джинсах і грубому в’язаному светрі, в руках тримала хусточку, очі в неї уже почервоніли не так від сліз, як від частого потирання. Людей зібралось досить, вони стояли далеко, але утворили коло навколо поліцейських машин.

Я замітила, що Микола кожного разу, як чоловік говорив, стискав губи і з лівого боку з’являлась ямка. А це означало, що він не задоволений почутим. Я стояла незворушно з пачкою печеня в руках, які стало,мов лід,від холодного вітру. Мені, як і всім було цікаво, що ж там сталось, але не наважувалась підійти і запитати.

Микола, мабуть відчув мою присутність, бо подивися прямо мені в очі. Він підняв руку і показав чоловікові, щоб той почекав, і попрямував до мене.

- Що ти тут робиш? – Микола часто забував, що існує щось таке, як тактовність.

- Тобі теж привіт. Я тут по роботі, хоча одразу і не скажеш. А ти?

Коля примружив очі і стиснув губи.

- Ой, зрозуміло, що ти тут теж по роботі. І що тут трапилося?

Звичайно, він мені не сказав нічого. Коли Товтин працює, то слідчий він серйозний і ти йому не друг. Він строго наказав мені йти додому, повернувся до огрядного мужчини і за кілька хвилин уже поїхав з Годинникової вулиці.

Я ж додому не пішла, бо кляті печеня мусили бути продані, а отже треба було з когось починати і моєю першою жертвою була білявка. Якщо плакала, отже щось трапилось і точно треба це горе заїсти печеньком. Я попрямувала за нею аж у сам кінець вулиці, в кафе «Час». Дзвінок на дверях задзвенів і мені не вдалось зайти непоміченою.

- Добрий день. Я Майя, працюю у школі. Тут недалеко. У нас проходить благодійна акція «Печенько на добро», кошти з якою підуть у місцевий сиротинець. Чи не хотіли б ви пачечку смачного печеня? – Я підняла пачку вверх і усміхнулась, впевнена це виглядало по-дурному.

Білявка сиділа незворушно, потім запросила мене сісти біля неї.

- Чому б ні? – На стіл поклала двісті гривень, які неакуратно витягла з кишені джинсів, і почала жувати перше шоколадне печеня.

- У вас щось сталося? Я бачила, як ви плакали на вулиці.

- Мій хлопець зник. – Відповідала вона дуже лаконічно.

- Мені дуже прикро. Сподіваюсь, що з ним все гаразд.