Розділ 6.

Ранок у татарському кварталі Констанци не наступав поступово, він вибухав какофонією звуків та запахів. Рибний ринок нагадував гігантський живий організм, що пульсував під крики чайок та гортанні суперечки торговців. Тут румунська мова змішувалася з турецькою, грецька з вірменською, а над усім цим панував густий, майже відчутний на дотик запах моря: йоду, солі та свіжовиловленої риби. На прилавках, вкритих колотим льодом, лежали велетенські осетри, чия шкіра виблискувала, наче воронована сталь. Поруч червоніли гори сушеного перцю, а в мідних турках на розпеченому піску закипала кава, поширюючи аромат, що міг би підняти з могили навіть покійного Ставрідіса.

Драгомір поправив свій світло-бежевий літній костюм, який після нічних пригод у підземеллі був вичищений до ідеального стану. Його ліва брова, трохи обпалена магнієм, була акуратно підмальована вугіллям: дрібниця, яку він вважав необхідною для збереження гідності.

— Дивіться, шефе, — Осман кивнув у бік невеликої кав'ярні «Босфор», що тулилася між рядами спецій та антикварною лавкою. — Наш старий Гірей не збрехав. Одеський грек, Лукас Варвакіс. Кажуть, він шукає «спадщину предків», але його методи більше нагадують роботу стерв’ятника.

За кутовим столиком, у затінку смугастого тенту, сидів чоловік. Навіть у цю спеку він був в елегантному темно-синьому піджаку, а на його обличчі, від скроні до підборіддя, білів тонкий, як нитка, шрам від шаблі: старий сувенір, можливо, ще з часів кавказьких воєн або портових бійок. Перед ним лежала дошка для нардів.

— Османе, чекай біля виходу до причалів, — тихо наказав Віктор. — Я спробую виманити його на світло.

Віктор підійшов до столика, імітуючи легку, безтурботну ходу багатого нероби.

— Вільне місце для партії, пане? — запитав він французькою, знаючи, що одеські комерсанти обожнюють цю мову.

Варвакіс підняв очі. Вони були холодними, як морська глибина взимку.

— П’ять леїв за партію, — відповів він з легким акцентом. — І я не люблю програвати.

Віктор сів навпроти. Гра почалася. Кістки стукали по дереву, наче дріб на барабані.

— Ви знаєте, — почав Віктор, недбало пересуваючи фішку, — Констанца зараз – місто великих знахідок. Кажуть, нещодавно на будівництві Казино знайшли щось... незвичайне.

Варвакіс ледь помітно напружився.

— Каміння та пісок, — буркнув він. — Що там ще може бути?

— О, не просто каміння. — Віктор на мить занурив руку в кишеню і виклав на край дошки блакитний шматочок смальти. Він виблискував під сонячним променем, наче уламок неба. — Дехто вважає, що це ключ. Ключ до казначейства, яке зникло у 1877 році. Ви ж розумієте, про що я, пане Варвакіс? Писар паші тоді зник, але його внуки, кажуть, мають добру пам’ять.

Варвакіс зупинив руку над дошкою. Його погляд перемістився зі скла на пальці Віктора. Він придивився до кінчиків нігтів, де все ще залишився ледь помітний синюватий слід від реактиву Ван Дена та чорнильні плями від звіту.

— Цікаве скло, — повільно промовив грек, і його голос став гострим, як лезо. — Але ваші руки... Вони не пахнуть грошима, пане «колекціонере». Вони пахнуть хімією дільниці та поліцейським архівом.

В одну мить Варвакіс перекинув столик прямо на Віктора. Нарди розлетілися, наче кулі. Поки Віктор намагався звільнитися від важкої дошки, грек уже перемахнув через огорожу кав'ярні.

— Тримай його, Османе! — крикнув Віктор, кидаючись навздогін.

Почалося те, що згодом місцеві торговці переказуватимуть роками. Варвакіс біг професійно — він не просто мчав, він використовував ринок як смугу перешкод. Віктор, намагаючись не втратити його з виду, полетів слідом.

— Обережно! — крикнув він торговцю рибою, але було пізно.

Віктор послизнувся на купі свіжої камбали. Його ноги поїхали вперед, і він із розмаху влетів у кошик із великими креветками. Світлий костюм миттєво прикрасили плями від риб’ячого слизу та морської води. Проте Драгомір не зупинився. Він підвівся, на ходу виплюнувши хвіст креветки, і одним граційним рухом підправив капелюха, що дивом залишився на голові.

— Пардон, панове! Державна справа! — вигукнув він, перестрибуючи через гору кавунів.

Варвакіс тим часом перекинув лоток зі спеціями. Хмара червоного перцю та куркуми піднялася в повітря. Віктор влетів у цю хмару, миттєво почавши чхати, але продовжував бігти, сліпо орієнтуючись на тупіт чобіт попереду. Погоня винесла їх до самого краю причалу. Варвакіс уже бачив човен, що чекав на нього, але тут із-за бочок із соліннями виринув Осман. Сержант не став ганятися за ворогом — він просто розмахнувся і накинув на грека важку, просмолену рибальську сітку, яку щойно «позичив» у рибалок. Варвакіс заплутався, впав на мокру бруківку і почав качатися, наче великий тунець, витягнутий на палубу.

— Пусти, собако! — прохрипів він, виплутуючи руку.

Віктор підбіг, важко дихаючи. Його колись елегантний костюм тепер нагадував ганчірку для миття палуби, а обличчя було вкрите червоним перцем.

— Все закінчено, Варвакіс! — вигукнув він.

Грек раптом завмер. Йому вдалося витягнути з-під пахви маленький револьвер. Він приставив ствол до грудей Османа і з диким виразом обличчя натиснув на гачок.