Розділ 5.

Звук кроків по бетонних сходах здавався Віктору маршем на власну страту. Кожна сходинка віддаляла його від звичного світу, де закон був непохитним, а начальство було втіленням порядку. Смужка світла під дверима розширювалася, і нарешті двері здригнулися. На порозі стояв комісар Петре «Бай» Іонеску. Але це не був той грізний громовержець, що розганяв робітників на будівництві. Перед ними стояв старий чоловік у довгій фланелевій нічній сорочці, з якої стирчали худі, вкриті сивим волоссям ноги. У правій руці він стискав службовий револьвер «Раст-Гассер», ствол якого помітно тремтів. Його обличчя, зазвичай червоне від гіпертонії, тепер було землисто-сірим.

— Вікторе?.. — голос комісара зірвався на хрип. — Османе? Що ви... як ви...

Він опустив погляд на їхні замурзані обличчя, на сажу на лобі Віктора, на перелякану Елену, яка трималася позаду. Потім він подивився за їхні спини у темряву тунелю, де ще висіла біла мла від магнієвого спалаху.

— Ви знайшли прохід, — це не було запитання. Це був вирок.

— Ми знайшли кров, шефе, — тихо відповів Віктор. Він не піднімав зброї, але його погляд був важчим за будь-який револьвер. — Прямо там, біля мозаїки. Ви відкрили ці двері, чи не так?

Іонеску важко зітхнув, і цей звук нагадував вихід повітря зі старого ковального міха. Він опустив зброю і відступив убік, звільняючи шлях.

— Заходьте. Тільки не шуміть... сусідка зліва спить як заєць, почує кожен шурхіт — завтра все Кюстендже знатиме, що до комісара вночі гості приходять через підвал.

Вони пройшли через невеликий передпокій до кухні. Це була кімната самотньої людини. На столі лежала картата скатертина, пропалена в кількох місцях попелом від сигар. У кутку на плиті стояв мідний чайник, а поруч була розкрита пляшка ракії та склянка з каламутним осадом від ліків. Повітря було густим від запаху камфорного спирту, тютюну та старої шкіри.

— Сядьте, — Іонеску опустився на стілець, який болісно зарипів під його вагою. Він почав розтирати коліно крізь тканину нічної сорочки. Його рухи були повільними і сповненими прихованого болю.

Віктор сів навпроти, поклавши свій саквояж на стіл. Осман залишився стояти біля дверей, Елена завмерла біля вікна, дивлячись на темний сад, де вітер колихав віти акацій.

— Ви думаєте, я вбив Нікоса? — Іонеску подивився прямо в очі Віктору. В його погляді не було страху, тільки безмежна втома. — Після тридцяти років дружби? Після того, як ми разом виживали під вогнем у сімдесят сьомому?

— Я думаю те, що бачу, шефе. Ви приховали місце злочину. Ви з’єднали свій будинок із катакомбами. Ви збрехали про взуття Ставрідіса. Чому?

Комісар налив собі трохи ракії, але не випив, а просто тримав склянку, дивлячись на те, як рідина переливається під світлом гасової лампи.

— Тому що Констанца це місто, збудоване на боргах, Вікторе. І мій борг був найдавнішим. Ви бачили ту мозаїку? Вона – частина Великої лазні. У сімдесят восьмому, коли османи тікали, місто було в хаосі. Турецький паша, який керував округом, намагався вивезти казну. Золото, податки, особисті заощадження. Але порт був заблокований нашим флотом.

Іонеску зробив ковток і скривився.

— Ставрідіс тоді був молодим контрабандистом. Він знав ці тунелі краще за будь-кого. Він прийшов до мене, а я був капралом, молодим і дурним, який мріяв про медалі. Він запропонував угоду: він покаже нашим військам прохід під укріпленнями, щоб ми взяли місто без зайвої крові, а натомість... натомість я мав не помітити, як один невеликий візок із казенним золотом зникне в тумані.

— І ви погодилися, — голос Віктора був сухим. — Ви обміняли золото на місто.

— Я обміняв його на життя солдатів! — раптом вигукнув Іонеску, вдаривши кулаком по столу так, що склянка підскочила. — Ти знаєш, скільки людей загинуло б, якби ми штурмували порт у лоб? Ставрідіс став поважним купцем на ті гроші. Він будував школи, склади, допомагав церквам. А я... я став комісаром, бо місто здалося без бою. Ми обидва виграли. Але вчора... вчора борг прийшли забирати.

— Хто?

— Нікос не сказав. Він прийшов до мене через ці самі двері, весь тремтячи. Сказав, що хтось надіслав йому шматок тієї самої мозаїки. Як нагадування. Хтось знає, звідки взялися його капітали. Шантажист призначив йому зустріч там, унизу, у залі хамаму. Нікос просив мене бути поруч, підстрахувати його. Але... — Іонеску знову почав розтирати коліно, і на його обличчі з’явилася гримаса справжнього страждання. — Подивися на мене, Вікторе.

Комісар спробував піднятися, але його нога підігнулася, і він важко впав назад на стілець.

— Ревматизм. Прокляття сирих окопів Плевни. Останній тиждень я ледве доповзаю до дільниці. Вчора ввечері я не міг навіть встати з ліжка. Я дав Нікосу ключ від дверей, сказав, щоб він пройшов тунелем, якщо боїться стеження на вулиці. Я чекав на нього тут, на цій самій кухні. Чайник закипів і вихолов тричі. А вранці... вранці його знайшли на будівництві.

Віктор дивився на руки старого солдата. Вони були вузлуватими від хвороб, шкіра була наче пергамент. Драгомір згадав тіло Ставрідіса: міцного старого, якого треба було тягти сотні метрів через вогкі коридори. Іонеску не зміг би цього зробити, навіть якби від цього залежало його життя.

— Хтось знав про ваш прохід? — запитав Віктор, відчуваючи, як гнів поступається місцем холодному аналізу.