Розділ 4.

Ніч опустилася на Констанцу, накривши місто важкою оксамитовою ковдрою, розшитою срібними зорями. Але для трьох людей, що зібралися в задньому дворі поліцейської дільниці, це світло було недосяжним. Перед ними зяяла чорна паща входу до підвалів місце, куди навіть найвідчайдушніші арештанти не хотіли спускатися через легенди про щурів розміром з тер’єрів та привиди османських в’язнів. Драгомір перевірив свій саквояж. Скляні пробірки впевнено цокали одна об одну, загорнуті в м’яку фланель. Поряд з ним Осман боровся з гнітом гасового ліхтаря. Сержант виглядав так, ніби його вели на ешафот, а не на огляд місця злочину.

— Шефе, я вам так скажу: живі греки це проблема, але мертві турки в підземеллях це катастрофа, — прошепотів Осман, хрестячись і водночас торкаючись амулета від пристріту, що висів у нього під сорочкою. — Мій дід казав, що коли Кюстендже переходило до Румунії, джини, що жили в хамамах, не пішли. Вони просто спустилися глибше.

— Османе, єдине, що ми знайдемо там це вологість і, можливо, старе коріння дерев, — бадьоро відгукнувся Віктор, хоча в глибині душі його серце калатало не менш інтенсивно. — Наука розсіює будь-яку темряву.

— Наука не допоможе вам, якщо ви наступите на склепіння, що прогнило два століття тому, — холодно зауважила Елена Попеску. Вона з’явилася з темряви коридору, затягнута в дорожній костюм, із туго заплетеною косою та великим тубусом із кресленнями під пахвою. — Я наполягаю на тому, щоб іти першою. Ви, чоловіки, дивитеся під ноги, а я дивлюся на структуру кладки. Якщо ми обвалимо цей пласт, ми поховаємо не лише докази, а й шістсот років історії.

Спуск почався. Перше, що вдарило по чуттях – запах. Це не був запах звичайного підвалу. Це був аромат «втомленого каменю»: суміш сирої глини, плісняви, холодного попелу та чогось солодкуватого, схожого на розкладання давнього часу. Кожен крок по кам’яних сходах відлунював у глибині, наче постріл у порожній залі. Звук води, що капала десь далеко, перетворився на ритмічне катування: кап... кап... кап... Кожна крапля здавалася падінням важкого каменя у стояче озеро. Ліхтарі в руках Османа кидали на стіни довгі, викривлені тіні. Коли вони проходили повз старі стелажі з архівними справами дільниці, тіні від папок здавалися пальцями, що намагалися вхопити детективів за плечі.

— Тут, — Елена зупинилася біля далекої стіни, де цегла змінювалася грубим вапняком. — За цими стелажами має бути пролом. У звітах 1880-х років згадували про «каверни», які просто забили дошками.

Осман навалився плечем на стелаж, і той із противним скреготом від’їхав, піднімаючи хмару рудого пилу. За ним справді зяяла діра. Віктор посвітив усередину. Перед ними відкрився не просто підвал, а паралельний світ. Вони пройшли крізь пролом і опинилися у великій залі зі склепінчастою стелею. Це був центральний зал старої турецької лазні. Навіть під шаром бруду та обвалів можна було впізнати велич османської архітектури: залишки мармурових лав, розбиті чаші для обмивання і високі колони, що підтримували небо цього підземного царства.

— О Боже... — видихнула Елена, торкаючись рукою стіни. — Вікторе, дивіться.

Світло ліхтаря вихопило з темряви стіну, яка ніби світилася сама по собі. Це була та сама «Небесна мозаїка». Блакитне скло смальти, вкраплене в білий камінь, утворювало складні геометричні візерунки. Але ідилія була сплюндрована. Прямо на рівні очей у візерунку зяяла дірка. Хтось грубо вибивав шматки скла ножем або зубилом.

— Ось де наш небіжчик взяв свій сувенір, — Віктор підійшов ближче, піднімаючи ліхтар. — Ставрідіс був тут. І, судячи з усього, він був не один.

Його погляд опустився нижче, на підлогу, де між камінням застоялася калюжа темної рідини.

— Османе, ліхтар ближче. Потрібно більше світла.

Віктор опустився на коліна, ігноруючи вологість, що миттєво просочила його штани. Пляма на підлозі була густою, майже чорною. Він дістав зі свого саквояжа маленьку пляшечку з притертою пробкою та скляну паличку.

— Що ви робите, інспекторе? — тихо запитала Елена, спостерігаючи за його маніпуляціями з майже релігійним благоговінням.

— Це гваякова проба, — зосереджено відповів Віктор. Його голос звучав глухо в порожнечі залу. — Настоянка смоли тропічного дерева. Якщо це кров, то гемоглобін вступить у реакцію з перекисом водню, який я зараз додам, і смола змінить колір. Це новітнє слово в криміналістиці, Елена. Жоден вбивця не зможе змити свій гріх, якщо у нас є ця хімія.

Він наніс декілька крапель прозорої рідини на пляму, а потім додав реактив. Кілька секунд нічого не відбувалося. Осман перестав дихати. Елена схилилася так близько, що її коса ледь не торкнулася підлоги. Раптом пляма почала «закипати». Бульбашки піни піднялися вгору, і на очах у присутніх рідина перетворилася з чорної на яскраво-синю, кольору літнього неба над Констанцою.

— Кров, — констатував Віктор. Його голос здригнувся. — Свіжа. Їй не більше доби. Ставрідіса вбили прямо тут, біля цієї мозаїки. Потім тіло тягли через ті тунелі в порт, а звідти вже на віз до будівництва Казино.

— Але навіщо? — запитав Осман, озираючись навколо. — Навіщо вбивати старого грека в лазні? Тут немає золота, тільки бите скло і пил.

— Можливо, скло і є золотом, — замислено промовив Віктор. — Мені потрібно це сфотографувати. Все. Положення плями, збиту мозаїку. Османе, готуй спалах.

Віктор дістав штатив і свою камеру. Сержант неохоче витягнув металеву тарілку для магнієвого порошку.