Смерть на березі надії

Розділ 3.

Сонце в зеніті перетворило Констанцу на розпечену жаровню. Якщо у Верхньому місті аристократія ховалася за зеленими віконницями, то в порту життя вирувало з подвоєною силою, немов у киплячому казані. Тут пахло не лавандою і воском, а гнилою рибою, вогкою деревиною, мазутом і міцним тютюном, який моряки називали «диханням пекла». Драгомір, попри спеку, не зняв піджака. Він вважав, що представник закону має зберігати гідність навіть тоді, коли піт стікає по спині, наче маленька річка Дунай.

— Шефе, ви йдете з таким обличчям, ніби збираєтеся заарештувати саме море, — зауважив сержант Осман, спритно маневруючи між вантажниками, що тягли на плечах величезні тюки з вовною. — Розслабте плечі. У порту не люблять тих, хто виглядає занадто офіційно. Тут треба бути як вода: всюдисущим і непомітним.

Вони зупинилися біля невеликої ятки, над якою вився димок. Стара татарка в яскравому платі спритно вихоплювала з печі гарячі пироги.

— Зупинка за наказом шлунка, — проголосив Осман, простягаючи монету. — Дві плачинди з сиром і зеленню, мамо. Найкращі в усій Констанці.

Віктор хотів заперечити, посилаючись на терміновість справи, але аромат свіжої випічки виявився сильнішим за службовий обов'язок. Він обережно взяв гарячий пиріг через папір.

— Османе, ви тільки погляньте на ці склади, — сказав Віктор, відкусивши шматочок. — Зараз вони нагадують старі сараї. Але за п'ять років тут будуть сучасні термінали з електричними кранами. Констанца стане головним логістичним вузлом Чорного моря! Ми будемо годувати всю Європу румунським зерном.

— Поки що ми годуємо тільки мух, шефе, — Осман кивнув у бік портової таверни «Морський вовк», біля входу до якої на купі риб’ячої луски дрімав матрос. — І злочинці не чекають на електричні крани. Вони користуються старими добрими човнами.

Осман підморгнув Віктору і попрямував до пристані, де старі човнярі латали сітки. Сержант мав дивовижну здатність: він розмовляв з людьми так, ніби знав їхні родини до десятого коліна. Після короткої розмови турецькою мовою, супроводжуваної жестикуляцією та передачею недоїденої плачинди, Осман повернувся до Віктора. Його обличчя стало серйозним.

— Є слід, інспекторе. Старий Гірей, який ночує прямо в човні, бачив дещо цікаве близько опівночі. Він каже, що біля причалу Ставрідіса зупинився віз. Невеликий, критий брезентом. Двоє людей вивантажили щось важке і переклали на тачку.

— Обличчя? — швидко запитав Віктор.

— Було темно, а Гірей вже випив свою порцію ракії (це міцний алкогольний напій, аналогічний бренді, одержуваний дистиляцією ферментованих фруктів, популярних на Балканах.) Але він бачив емблему на борту воза. Чорний півмісяць і три зірки.

Віктор нахмурився.

— Кемаль-паша. Найбільший конкурент Ставрідіса. Їхня ворожнеча триває з часів війни за незалежність.

— Саме так. Кемаль досі вважає, що румуни та греки несправедливо відібрали у нього кращі причали після того, як Констанца перейшла під владу Бухареста. Але, шефе... — Осман почухав потилицю. — Це занадто просто. Кемаль – хитрий лис. Він би не відправив віз із власною емблемою перевозити труп ворога на головне будівництво міста. Це все одно що залишити візитну картку на місці злочину.

— Або це зухвалий виклик, — замислено промовив Віктор. — Або хтось дуже хоче, щоб ми так думали. Ходімо в дільницю. Мені потрібно дещо перевірити.

Поліцейська дільниця Констанци розташовувалася в старій кам’яній будівлі, яка пам’ятала ще османських губернаторів. Товсті стіни тримали прохолоду, але всередині пахло паперовим пилом і застарілим страхом. Кабінет Віктора був білою вороною в цьому похмурому закладі. Комісар Іонеску називав його «крамницею алхіміка». В одному кутку стояли штативи з пробірками, реторти та спиртівка, виписані з Лейпцига. На столі лежали купи наукових журналів французькою та німецькою мовами. Віктор скинув піджак, закатав рукави білої сорочки і дістав блакитний шматочок смальти.

— Ну що ж, маленька крапле моря, розкажи мені свою історію, — прошепотів він.

Він відкрив підручник професора Ганса Гросса «Керівництво для судових слідчих». Згідно з інструкцією, Віктор підготував декілька розчинів. Він обережно відколов крихітну часточку скла і помістив її в пробірку з азотною кислотою.

— Що ви робите, шефе? — Осман з цікавістю спостерігав через плече, тримаючи в руках блокнот.

— Перевіряю склад барвника. Сучасне блакитне скло фарбують кобальтом. Візантійська смальта має домішки міді. Але якщо це те, про що я думаю...

Розчин у пробірці почав змінювати колір. Він не став ні яскраво-синім, ні зеленим. Він набув дивного, молочно-білого відтінку з легким золотистим відблиском.

Віктор затамував подих. Він капнув інший реагент. Рідина засичала.

— Це не мідь і не кобальт, Османе. Це золото. Оксид золота, змішаний з рідкісними мінералами, які видобували лише в одному місці в Анатолії. Це технологія, яку використовували османські майстри для оздоблення найбагатших хамамів – лазень. Це скло не просто старе. Воно унікальне.

У цей момент двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явилася Елена Попеску. Вона була без капелюшка, її волосся трохи розтріпалося від морського вітру, а в очах світилася тривога.

— Вікторе, я знайшла записи в архівах музею щодо... — вона раптом замовкла, побачивши шматочок смальти, який Віктор тримав пінцетом під світлом лампи.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше