Розділ 2.

Дорога від порту до Грецького кварталу була не просто шляхом вгору це була подорож у часі. Якщо на набережній гуркотіли парові лебідки і пахло мазутом, то тут, на брукованих вуличках, панувала сонна тиша, що пахла смаженою бараниною та розпеченим камінням. Віктор йшов швидко, розмахуючи тростиною, наче диригент.

— Османе, ти тільки уяви! — він вказав на занедбаний пустир, зарослий чортополохом. — Тут ми розіб’ємо парк. Висадимо акації, поставимо альтанку. Вечорами гратиме військовий оркестр, дами з мереживними парасольками прогулюватимуться під руку з офіцерами... Це буде наш маленький Версаль!

Сержант Осман, який ледве встигав за довгими ногами шефа, скептично гмикнув. Його погляд впав на «альтанку»: перекинутий човен, під яким хропів п’яний матрос, вкритий риб’ячою лускою, наче русалка-невдаха.

— Поки що, шефе, тут гуляють тільки блохи та матроси з «Одеської зірки», — пробурмотів Осман. — І пахне тут не Версалем, а вчорашньою юшкою. Але якщо ви кажете про оркестр, то нехай грають голосно, щоб заглушити цей хропіння.

Вони зупинилися біля маєтку Ставрідісів. Це був солідний двоповерховий будинок, пофарбований у білий колір, з важкими дубовими дверима та яскраво-зеленими віконницями, які зараз були щільно зачинені на знак жалоби. Будинок нагадував фортецю, що оборонялася від наступу 20 століття. Як тільки двері відчинилися, спека та галас вулиці зникли. Всередині панувала прохолодна напівтемрява. Пахло бджолиним воском, ладаном і ледь вловимим ароматом сушеної лаванди. Час тут не просто зупинився: він, здавалося, загус, як старий мед. У просторій вітальні, заставленій важкими меблями в стилі бідермаєр, їх зустріли не господарі. Біля відкритої шафи-вітрини стояла жінка у строгому сірому платті, тримаючи в руках античну вазу.

— Інспекторе Драгомір, — кивнула вона, не відриваючи погляду від кераміки. — Я чекала на вас.

Це була Елена Попеску. Її присутність тут здавалася такою ж природною, як і присутність амфор на полицях.

— Панно Елено? — здивувався Віктор, знімаючи капелюха. — Музей працює на виїзді?

— Нікос Ставрідіс був не просто купцем, Вікторе. Він був хранителем історії Томіса, — вона обережно поставила вазу на місце. — Я описувала його колекцію для музею. Він казав, що ці речі — якір, який тримає місто, щоб його не знесло вітром змін. Він ненавидів ідею забудови узбережжя готелями. Називав це «продажем душі міста».

Ці слова повисли у повітрі, коли до кімнати увійшов Яніс Ставрідіс, старший син покійного. На відміну від батька, який носив сюртуки старого крою, Яніс був вдягнений за останньою лондонською модою: картатий піджак, вузькі штани, шовкова краватка.

— Батько був сентиментальним, — різко сказав Яніс замість привітання. Його очі були червоними, але голос звучав твердо. — Мої співчуття вам не потрібні, інспекторе. Вам потрібні відповіді. Так, ми сварилися. Так, я хотів продати ділянки біля порту. Констанца має розвиватися. Туризм, торгівля, казино це гроші. Батько ж хотів, щоб ми вічно торгували зерном і молилися на старі черепки.

Віктор відчув дивний укол симпатії. Яніс говорив словами самого Драгоміра.

— Прогрес вимагає жертв, пане Ставрідіс, — обережно зауважив Віктор. — Але зазвичай це фінансові жертви, а не людські життя. Де ви були вчора ввечері?

— У клубі «Регата». Грав у віст. Свідків , пів міста.

У кутку кімнати, на низькій канапі, сидів молодший син, Костас. Він виглядав пом’ятим, сорочка була розстебнута на грудях, а погляд блукав по кімнаті, не фокусуючись ні на чому. Від нього відчутно тхнуло бренді. Схоже, горе він почав топити ще до того, як воно сталося. Але увагу Віктора привернула фігура у кріслі з високою спинкою. Вдова Софія сиділа прямо, наче проковтнула аршин. Її обличчя було кам’яним, чорна вуаль відкинута назад. Вона не плакала. Коли Віктор підійшов висловити співчуття, вона простягнула руку для поцілунку.

Віктор схилився над її долонею і завмер на секунду. Рука вдови, жінки, яка мала б займатися лише вишиванням та молитвами, була шорсткою. Під нігтями, незважаючи на старанне миття, залишилися ледь помітні сліди темної землі. Не садового ґрунту, а чогось жирнішого, схожого на глину. Вона помітила його погляд і різко відсмикнула руку, сховавши її в складках чорної сукні.

— Мій чоловік був святою людиною, — сказала вона глухим голосом. — Знайдіть того, хто це зробив.

Поки Віктор розмовляв із родиною, сержант Осман зник у напрямку кухні. Він знав: істина у вітальнях носить маски, а на кухні вона гола і п’є каву. Повернувся він за десять хвилин, коли Віктор вже прощався.

— Шефе, — зашепотів Осман, коли вони вийшли у коридор. — Служниця, стара татарка, каже, що вночі приходив гість. «Той, кого не можна називати». Вони зачинилися в кабінеті старого. Кричали не голосно, але злісно. Йшлося про якийсь борг. Борг честі, borç. І ще... старий Нікос сам випустив гостя через чорний хід.

— Чорний хід? — очі Віктора загорілися. — Показуй.

Вони пройшли через кухню до задніх дверей, що вели у вузький провулок. Двері були масивні, з величезним внутрішнім замком.

— Зачинено, — констатував Осман, смикнувши ручку. — Ключ тільки у старого та у вдови.

— А зламу немає? — Віктор дістав лупу. Зовні замкова щілина виглядала незайманою. Жодних подряпин від відмички.

— Значить, у вбивці був ключ? — запитав Осман.