Розділ 1.

Ранок у Констанці 1902 року мав колір розплавленого золота і запах великих грошей. Сонце, що сходило з боку моря, ще не встигло розігріти бруківку до стану розпеченої пательні, але вже обіцяло день, від якого плавитиметься навіть совість портових чиновників. Інспектор Віктор Драгомір стояв на краю урвища, де поки що здіймалися лише скелети будівельних риштувань, і мружився від задоволення. Інші бачили тут бруд, купи вапна та спітнілих робітників, що лаялися трьома мовами одночасно. Віктор же бачив майбутнє.

— Погляньте на цю лінію, панове! — вигукнув він, звертаючись до похмурого виконроба, який, здається, слухав інспектора лише тому, що той носив поліцейський значок. — Коли архітектор Даніель Ренар завершить проект, це Казино затьмарить Монте-Карло! Сюди прибудуть потяги з Парижа. Дами у шовках, джентльмени з сигарами... Тут лунатиме Штраус, а не крики чайок!

Він дістав свій заповітний блокнот у шкіряній палітурці. На першій сторінці каліграфічним почерком було виведено: «Путівник Новою Констанцею. Автор В. Драгомір». Поки що путівник існував лише в його уяві, але Віктор швидко зробив начерк: арка майбутнього входу, яка ідеально обрамляла морський горизонт.

— Інспекторе, — втомлено зітхнув виконроб, витираючи чоло брудною ганчіркою. — Поки що тут лунає тільки гуркіт возів. І якщо ми не привеземо ще піску до обіду, то ваші паризькі дами гулятимуть по багнюці.

Ідилію майбутнього курорту розірвав різкий, пронизливий звук. Спочатку Віктор подумав, що це чайка — нахабна королева портового неба. Але за мить крик повторився, і в ньому було занадто багато людського жаху. Кричали біля величезної купи річкового піску, яку привезли для замішування цементу.

Віктор побіг першим, перестрибуючи через дерев’яні балки з легкістю людини, яка звикла обходити калюжі. Навколо купи вже зібрався натовп робітників. Вони хрестилися і відступали назад. З піщаного схилу, наче безглузда лялька, стирчала рука. Дорогий чорний рукав, білосніжний манжет і золота запонка, що виблискувала на сонці, як око диявола. Віктор обережно розгріб пісок. Перед ним лежав Нікос Ставрідіс. Патріарх грецької громади, власник половини складів у порту, людина, яку вітали укліном навіть вуличні псарі, тепер лежав із відкритим ротом, повним піску. Його старомодний, але бездоганний сюртук був перекошений, а сиве волосся, яке він завжди так ретельно вкладав помадою, стирчало дибки.

— Розійдіться! — пролунав громовий бас.

На майданчик викотився комісар Петре «Бай» Іонеску. Він був червоний, як варений рак, і вже мокрий наскрізь. Його бакенбарди тремтіли від гніву.

— Трясця, Ставрідіс... — видихнув комісар, побачивши обличчя небіжчика. — Тільки цього не вистачало. Слухайте сюди! Тягніть віз! Швидко! Загорніть його у брезент і везіть у льох дільниці. Спека вже тридцять градусів, якщо він почне смердіти тут, посеред будівництва віку, мер з мене шкуру здере! Інвестори не люблять трупів.

Двоє робітників вже потягнулися до ніг покійного, але Віктор різко підняв руку.

— Стояти! Ніхто не торкається тіла!

Комісар Іонеску вирячився на підлеглого, як на божевільного.

— Вікторе, ти перегрівся? Це Ставрідіс. Його, певно, серце схопило, або цегла на голову впала. Забираємо його, поки мухи не злетілися.

— Це не серце і не цегла, шефе, — Віктор присів навпочіпки біля ніг мерця, не звертаючи уваги на пил, що осідав на його власних штанях. — Подивіться на його взуття.

Іонеску неохоче нахилився. Черевики Ставрідіса були чорними, лакованими, і виблискували так, ніби їх щойно начистив кращий чистильник біля готелю «Кароль».

— І що? Він багатій, Вікторе. У нього чисте взуття.

— Шефе, ми на будівельному майданчику, — терпляче пояснив Драгомір, вказуючи на свої власні запилені чоботи. — Щоб дійти сюди від дороги, треба подолати п'ятдесят метрів вапна, глини та піщаного пилу. А на його підошвах, ані порошинки. Його сюди не привели. Його сюди принесли. Вже мертвим.

У натовпі пробіг шепіт. Іонеску насупився, витираючи шию величезною картатою хусткою.

— Вбивство? Тут?

— Саме так. І тому мені потрібно це зафіксувати.

Віктор дістав із плечової сумки свою гордість: чорну коробку Kodak Brownie. Вона виглядала простою, як цеглина, але для Віктора це був вінець прогресу. Він згадав іронічну посмішку Мехмеда-ефенді, старого купця, у якого він позичив гроші на цю покупку. Мехмед тоді сказав: «Вікторе-бей, ти витрачаєш ліри на іграшку, поки Кюстендже потребує твердої руки, а не картинок. Але якщо це допоможе тобі побачити істину, нехай Аллах скерує твій об’єктив». Мехмед, як і багато його земляків, принципово називав місто старою назвою – Кюстендже, нагадуючи, що каміння тут пам'ятає часи султанів.

— Ти знову зі своєю шарманкою? — простогнав Іонеску. — Вікторе, плівка коштує як мій обід!

— Це наука, шефе. Тіло перенесуть, сліди затопчуть, а фотографія це застиглий час. Відійдіть трохи лівіше... ні, шефе, не закривайте сонце. Ось так. Зробіть серйозне обличчя. Це для архіву, а можливо, і для суду.

Іонеску, бурмочучи прокльони, все ж таки втягнув живіт і випнув груди, надаючи собі грізного вигляду. Клацнув затвор. Історія була зафіксована. Тільки після цього Віктор дозволив собі обшукати кишені небіжчика. У правій кишені жилета знайшов важкий золотий годинник на ланцюжку. Скло було розбите, стрілки завмерли.