ГЛАВА 44

Порожнє ліжко, порожня кімната... Прокинувшись, я навіть не повірила, схопилася, покликала. Зазирнула у ванну, пройшлась по будинку. Стояла тиша, мабуть, усі ще спали, відходили після вчорашнього дня.

Тільки дворецький виявився у холі.

– Альме! – кинулася я до нього. – Коли Е... дх’ер Сольгард пішов?

– Не знаю, дх’ерро Ілес, я не бачив.

Отже, уночі, непомітно...

– Хочете їсти? – у дверях з'явилася Бетсі і відразу ж почала метушитися.

Я знизала плечима: апетит навіть якщо й з'явився, вже встиг пропасти.

Пішов...

– Я вашій матінці вночі сонних крапель накапала, вона ніяк заснути не могла. І пані Саллі також. А ви б поснідали, зовсім не їсте нічого!

– А Картер? – розсіяно запитала я, дозволяючи нянюшці повести себе в їдальню.

Бетсі відразу почала накривати на стіл, накладати мені салат і грибні делікатеси.

– Він із самого ранку отримав від когось листа та пішов.

Серце стислося, треба було мені з ним учора поговорити! Бо... невідомо, як все це на нього вплине.

– Не казав, куди? Не знаєш, від кого?

– На жаль, – Бетсі розвела руками.

Перекусивши тільки щоб добра нянечка не засмучувалася, я вийшла в сад. Ось тут ми стояли з чоловіком... а тепер так порожньо, самотньо. Татуювання горіло, обпалюючи шкіру, переливаючись здвоєним синьо-срібним світінням. Напевно, він знову біля Розлому...

Картер повернувся лише пізно увечері.

– Де ти був? – кинулася я до нього.

– У парламенті, – здивовано відповів брат.

– Його вже відчинили?

– Авжеж. Незабаром буде церемонія вступу на посади нових... лордів.

– Знайшов, від чого ключ?

– Дещо знайшов.

– Розповіси?

– Іві... мені треба розібратися. Добре?

– Картере... я хотіла б поговорити з тобою.

– Обов'язково поговоримо, – пообіцяв брат.

Такий у нього був стомлений, змучений погляд, що я не стала наполягати. Він навіть униз не спускався – попросив Бетсі принести вечерю до себе в кімнату.

Кілька днів пролетіли в якомусь тумані. Я блукала садом. Сама, або з матінкою, або з тітонькою, а то й з ними обома. І чекала, чекала, що в небі з'явиться синя крилата тінь... або знову пролунає впевнений, вимогливий дзвінок у двері.

Матінка майже весь час мовчала. Айрін більше не з'являлася. Я марно намагалася згадати, чи була вона на поминках... Здається, там, у ресторані. Але не в нас.

Схоже, що вони з Картером зовсім розсварилися.

Брат уходив рано і повертався глибокої ночі, а то й надсилав записки, щоб його не чекали. Матінка на них реагувала нервово.

Час від часу заходили її подруги, кілька разів з'являвся Брановіт, дні вишиковувалися в туманну низку, наприкінці якої нічого не проглядалося.

– Все налагодиться, дитинко, пройде, переболить, – шепотіла мама, не знаю, чи собі, чи мені. Я кивала, погоджуючись, а ночами мріяла про сильні плечі та синє волосся. Про пальці, що так лагідно торкаються шкіри, залишаючи на ній обпалюючі доріжки.

Того дня Картер прийшов додому рано, до обіду. Матінка і тітонька в малій вітальні спілкувалася зі своїми подругами, а я не могла. Почувала себе старою дівою, якій так і залишиться доживати життя в оточенні родичок, які тільки ридають.

Розуміла, що це настрій. Що він пройде. Еллінге дав мені шанс жити... знайти чоловіка. Завести сім'ю. Але я не уявляла, як це здійснити. Виїхати туди, де мене ніхто не знає?

І продовжувати чекати в небі синього крилатого звіра?

– Іві! – брат здавався стривоженим, скуйовдженим, очі горіли майже гарячково. Озирнувся, почув голоси з вітальні і, схопивши мене за руку, потяг сходами вгору.