ГЛАВА 31

Переговорити із братом не вдалося. Нас із Елінге посадили в карету – цілком комфортну, з тих, що використовують для далеких поїздок.

Весь Храм гудів, наче розтривожений вулик. Храмовники в плащах осами шмигляли тут і там. Схоже, втеча була цілком справжньою.

Сумка з моїми речами, комплект простого одягу для Сольгарда і трохи їжі знайшлися одразу в кареті. Усадивши мене, Картер спробував сунутися слідом, але Еллінге зупинив його владним жестом:

– Ні. Тільки я та моя дружина.

– Я не залишу Іві... – спохмурнів брат.

– Моя дружина! – Еллінге не підвищив голос, але надав йому такої сили, що Картер замовк. Навіть застиг, не знаючи, що робити. Ніхто й ніколи не наважувався ставати між драххом та його ніатарі – ані рідні, ані друзі. Ця незмінна істина так міцно угніздилася в нашій свідомості, що й зараз брат не міг заперечити.

– Все гаразд, – посміхнулася я. – На місці побачимось.

Поняття не мала, куди нас везуть, але не сумнівалася, що Картер не відпустить одну.

Він зачинив двері, щось кинув візнику, і карета рушила.

По даху мрячив дрібний затяжний дощ. Ми з Еллінге сиділи один навпроти одного. Я відчувала, як його погляд торкається моєї щоки, шиї, плеча. Наче пестячи, пробуджуючи картини, про які я не могла не згадувати. Відводила очі, дивилася у вікно, але все одно продовжувала відчувати цей сильний, матеріальний погляд.

– Чому ти... нікого не попередив? – промовила, розриваючи тишу.

Еллінге здивовано підняв брови.

– Ти помчав поранений. Після битви із тварюкою...

Підозрюючи мене у зраді, хотіла додати. Та не змогла.

– Я бачив твої очі, ніатарі.

Після цих слів він побачив їх знову – мій здивований, вражений погляд, коли я обернулася і з подивом поглянула на нього.

– Ти не розуміла, що відбувається. Не була готова до того, що сталося. Злякалася.

Отже... ледь розправившись із чудовиськом, він помчав мені на допомогу? Рятувати мене з лап...

Закусивши губу, я навіть не зрозуміла, як опинилася поряд. Підхопленою в оберемок, притисненою до теплих твердих грудей. Пальці торкнулися мого обличчя, губи волосся. І затихли.

Вечоріло. Туман за вікном, качання, стукіт дощу по даху і втома заколисували. Пам'ятаю, як Еллінге уклав мене на м'яку лаву, вкривши зверху своїм плащем.

Карета не зупинялася – мчала вперед на повній швидкості, скільки вистачало кінських сил. А я думала, що для драконів подолати таку відстань – кілька хвилин. Може, година.

Якоїсь миті здалося, дихнуло холодом. Наче відчинилися двері. Я розплющила очі, обвела порожню карету поглядом.

Пішов? Залишив мене?

Прямо на повному ходу?!

Хотіла підвестися, покликати на допомогу, зупинити...

Але повіки виявилися несподівано важкими, я не могла ворухнутися, і майже одразу знову впала в глибокий сон.

***

Наступного разу прокинулася через те, що карета зупинилася. У вікно заглядав повний місяць, пробившись крізь пелену хмар. Дощ припинився, але повітря все ще залишалося просоченим вогкістю. Перші передсвітанкові промені скоріше вгадувалися.

Підхопилася, сіла... щоб натрапити на уважний погляд Еллінге навпроти.

– Привал, – оголосив чоловік.

– Мені здалося... тебе не було?

– Я тут.

– Ти... кудись ходив... літав?

– Ні про що не турбуйся.

– Приспав мене?

Очі чоловіка блиснули – на долю секунди, і все ж таки це змусило мене зіщулитися. Він щось задумав? Почав свою гру?

Запитати нічого не встигла: до нас зазирнув Картер. Окинув чіпким поглядом, ніби очікуючи побачити зовсім інше.

– Вийдіть розім'ятись, – промовив. – Скоро поїдемо, коні трохи передихнуть, і рушимо далі.

Еллінге промовчав, лише кут його губ трохи смикнувся в усмішці.

Які коні, боже? Та якщо драххи візьмуть свої машини... Я пам'ятаю ту швидкість, з якою мчала над Чорним мостом, над лісом. Адже напевно вона не гранична!

Храмовники цього не розуміють? Чи мають якісь додаткові козирі? Чи вважають, ніби можуть тепер стримувати оборот драххів?

Як би там не було, я відчула гостру, майже болісну подяку, що Сольгард не скривдив Картера. Не вирішив його покарати, хоча напевно зрозумів, кому зобов'язаний такою приголомшливою шлюбною ніччю...

Від карети далеко не відходили. Храмовники не розводили вогнів, снували туди-сюди між екіпажами. Багато хто їхав верхи і просто спішився, відправивши коней пастися. Біля одного з фургонів зібрався невеличкий гурт: наскільки я зрозуміла, ділили провізію, яку везли з собою.

У темряві я нікого не змогла розгледіти. Картер розпитав, чи все нормально, як нам у дорозі. Пообіцяв, що лишилося вже недовго. Я хотіла дізнатися про Грегорі, але під пильним поглядом чоловіка не ризикнула.

Гуляти в вогкому нічному холоді не хотілося, тому, трохи розім'явшись, я залізла всередину. Сольгард приєднався майже одразу. Повів рукою, ніби з повітря витягаючи невеликий магічний вогник, що дав нам трохи світла. Закріпив його на стінці.

Картер притягнув згорток із м'ясом, хлібом та водою. Еллінге ретельно все обнюхав, і лише після цього дозволив мені доторкнутися.

Все ж таки думає, що його захочуть отруїти? І мене разом із ним?

З такими підозрами шматок не ліз у горло, але я відчувала себе настільки голодною, що не змогла відмовитись. Трохи перекусила.

Через години дві, коли вже помітно розвиднілося, ми знову рушили в дорогу. А вдень, при світлі сонця, яке розігнало залишки сірої завіси, під'їхали до «одного маєтку».

Це було... неймовірно. Стародавній замок на високій горі, з тих, що будували, мабуть, найперші люди, які боролися з драххами. Декілька стін навколо з вартовими, потужні укріплення, знаряддя в бійницях.

Стародавня, монументальна споруда, просякнута силою. Колись зруйнована, а згодом відновлена. Мабуть, нещодавно.

Ми переїхали три рови з відкидними мостами, четверо підйомних воріт із ґратами.