ГЛАВА 23

Я захлинулась криком, бовтаючись у чіпких лапах над прірвою. Повітря не вистачало, в голові паморочилася. Перші кілька миттєвостей здавалося, мені настав кінець. Чудовисько розірве на клаптики.

Але синій, величний дракон ніс мене напрочуд м'яко. Вчепившись у гігантські кігті, пристроївши голову на величезному пальці, я змусила себе замовкнути. Озирнутися, наскільки могла зі свого становища.

Внизу під нами виднівся ліс, попереду – вогні Драххана. Авжеж, далеко втекла, нічого не скажеш.

Мені іноді снилися польоти. І зараз, наяву, відвідало дивне відчуття, що якби сидіти на потужній спині...

Дракон роздратовано рикнув, випустивши з пащі вогонь, зруйнувавши бажання, що майнуло, не оформлене.

Стиснувшись, я насилу змусила себе не скрикнути. Горло й без того саднило, здається, я його зірвала.

А потім ми різко пішли вниз, від чого мій шлунок підскочив угору. Назустріч мчав розбитий дах, розворошений сад.

Замружившись, я чекала зіткнення, на мить навіть здалося, дракон зараз мене жбурне – хоча б для того, щоб не розчавити.

В ніс ударило дивним терпким запахом, перед очима затанцювали сині іскри.

Наступної миті я опинилася на руках у Сольгарда. Навіть не зрозуміла, як це сталося – щойно мене тягнув дракон, і ось уже притискає до грудей оголений чоловік.

Підняла на нього очі, намагаючись збагнути, чого тепер чекати

Обличчя Еллінге здавалося перекошеним від люті або, може, від болю. Очі застилала темрява. На грудях червоніли рани.

Він спустив мене сходами, не зупиняючись, не випускаючи з рук, ніби показуючи, що більше вирватися з хижих лап не дозволить.

В голові дилькотали різні думки, ніби продовжуючи політ над безоднею. Я ніяк не могла вирішити, що робити. Спробувала смикнутися, але була ще сильніше притиснута до сильного тіла.

Чоловік мовчав, і я теж без слів розуміла все, що буде далі. Відчайдушно шукала хоч якогось виходу – і не знаходила.

Пройшовши спальню, він заніс мене до ванної кімнати. Поставив у широку скляну ванну прямо в одязі, ввімкнув душ. Заліз услід.

– Все, Іві, очікування закінчене, – промовив.

Голос пролунав рівно, наче Еллінге нарешті впорався з собою.

– Може... спершу залікуєш рани? – озвалась я, дивлячись, як струмені змивають червоні розводи з його грудей.

Сольгард так криво посміхнувся, що захотілося втиснутись у найближчу стіну.

– Вже залікував, – саркастично відгукнувся.

Його руки взялися знімати мокрий костюм для верхової їзди, що липнув до тіла. Я відступила, відчувши холодну гладку поверхню за спиною. Теплі струмені били зі стелі, омиваючи нас.

– Хочеш знову спробувати втекти? – він буквально втиснув мене в стіну, пропалюючи поглядом.

– Так! – підняла я голову.

– Чому? – вимогливо взяв моє обличчя, ковзнув пальцями по шиї, обпалюючи.

– Ти обманув мене! Ви... вбиваєте нас, ніатарі! Якби я знала... якби я тільки знала!

– Убила б мене?

– На відміну від тебе, я не зможу спокійно жити, знаючи, що вбила.

– А ти думаєш, я – зможу?! Думаєш, ми не мучимося, дивлячись у вічі своїм дітям? Ховаючи своїх жінок?

Сольгард кілька хвилин мовчав, важко дихаючи.

– Раніше ніатарі знали, до чого їх готують, – приголомшив. – І... це було не найкраще рішення. Занадто багато хто не доживав до повноліття, або не доносив свою честь.

– Тож ви вирішили брати нас кривдою? Вирощуєте на забій?

– Ми уклали договір. Такою є ціна, на жаль. Якби був якийсь інший вихід...

– Ви прийшли на наші землі, змушуєте розплачуватись жінками і навіть не даєте їм права вибору!

– Ми захищаємо вас від Хаосу! – рикнув Сольгард.

Його руки не зупинялися, стягували з мене одяг. Сильні, впевнені рухи давали зрозуміти: опір марний. І, мабуть, спрацьовували навіювані храмовниками приписи: не суперечити чоловікові, бути йому ласкавою дружиною завжди, коли він того забажає.

Я дружина. Ми одружилися за двома традиціями: і в нашому Храмі, і в Вежі. Закон на боці Сольгарда.

Але в душі зростав, піднімався протест. Не хочу! Я хочу жити! Кохати і бути коханою!

– Ви зруйнували свій власний світ, не змогли розв'язати власні проблеми, втратили жінок і привели Хаос до нас! Чому ми повинні платити за ваші помилки?

– Хаос прийшов би до вас рано чи пізно. Наш світ був ближчим до нього. І Прада в ньому була сильнішою. Якби ми загинули, Хаос поглинув би вас у мить! Ми захищаємо вас!

– Чергова брехня, щоб виправдати власну жорстокість!

– Я жорстокий?! – рикнув Сольгард, посинілі було очі знову спалахнули чорнотою. – Я зробив усе, щоб полегшити тобі долю, але ти не цінуєш доброго ставлення.

– Якби ти хотів полегшити мою долю, відпустив би мене! Добре ставлення?! Ти увірвався в моє життя, заявив на мене права як на річ, і... навіть попрощатися із сім'єю не дав!

Я різко видихнула, прикривши очі. Ні, сильніше розпалювати його не треба. Потрібно ще хоч трохи відтягти час! Хоч день! І, можливо, я зможу придумати щось, щоб хоча б не завагітніти.

– Я вдячна, що ти дав мені цю відстрочку, – прошепотіла. – Давай... допоможу тобі залікувати рани?

Еллінге різко грюкнув по крану, вимикаючи воду.

– Ні, Іві, відстрочок більше не буде.

Зірвав найближчий рушник. Обернув мене в нього. І, підхопивши на руки, виніс у спальню.

Уклав на ліжко. Взяв той самий рушник. Немов крізь пелену я дивилася, як він промокає криваві плями, ледь помітно морщачить.

Дивно, але в грудях дійсно піднімалося бажання накласти хоч якісь ліки на ці рани. Перебинтувати. Дати виспатись.

Але казати про це я побоялася.

Скосила очі вниз, розглядаючи те, про що перешіптуються дівчата, але чого ніколи раніше не бачила так близько. Воно... мабуть, приваблювало. Як і широкі плечі, рельєфний живіт, сильні стегна.

Сольгард підняв голову, пильно вдивився в мої очі. Відкинув рушник і зупинився, ніби даючи мені роздивитись або щось виглядаючи в обличчі.