ГЛАВА 21

Вона нервово озирнулась і поспішила вимкнути екран.

А я завмерла в жаху.

Так ось у чому справа!

Це дуже схоже на правду. І мати Еллінге...

Отже, він брехав мені. Безсоромно брехав, що дбає, а сам прирік на смерть!

Боже, ну чому я не дісталася нормальному драххові?!

Не тямлячи себе кинулася в спальню. Не знаю, навіщо я брала із собою верховий костюм. Драххи не скачуть верхи, у них є швидкі саморухливі екіпажі.

Але мені здавалося, а раптом... раптом ми з чоловіком виїжджатимемо на прогулянки. Раптом... зможемо сподобатися один одному, і добре, щасливо жити...

Якою ж наївною я була!

І невже ніхто цього не знає?

Нашвидкуруч передяглася. Жахливо нервуючи, що чоловік з'явиться, повернеться і почне вимагати...

Ні, я вже не боялася близькості – тепер я боялася зовсім іншого. Я не хотіла вмирати! Не хотіла народжувати дракона, який мене вб'є!

Куди тікати?

Думка прийшла лише одна. На даху є машина. І вона відгукнулася, увімкнулась.

Я рвану так далеко, як тільки зможу!

Віддамся першому-ліпшому чоловікові. Людині!

І ніколи, ніколи більше не повернуся до Еллінге Сольгарда, до драххів, на цей моторошний, просякнутий чужорідним мороком острів!

Аби ці звірі в азарті сутички не рознесли все нагорі. Тому що, як вийти знизу, я гадки не мала.

На даху справді все було розкурочено. Світло давали кілька недобитих ліхтарів і Місяць – повний, гарний.

Половина саду лежала у руїнах. Сольгадру від мене лише збитки, майнула думка. Я озирнулася, боячись побачити ще якогось дракона, котрий чекає на мою «смачну» енергію.

Що ж вони зовсім не бояться свого Намісника, прямо в будинок до нього лізуть?!

Нікого. Страх гнав уперед, я визирнула з-за стіни на другу половину.

Кілька машин виявились просто розчавленими, але з краю стояла одна ціла.

На невірних ногах я підійшла до неї. Приклала руку.

Візерунок кілька хвилин мовчав, викликаючи панічні думки в голові. Якщо цього разу не вдасться, куди потім? Все-таки вниз? Не по трубі, то по сходах?

Але машина завібрувала, відгукуючись. Двері піднялися. Я сіла на переднє сидіння, придивилася до незнайомих знаків.

«Будь ласка! – заблагала, не знаючи, до кого звертаюся. – Полетіли!»

Ну не бігти ж мені містом драххів? Далеко не вбіжу!

Руки, плечі било нервове тремтіння. Пощулившись, натягла рукав, прикриваючи татуювання. Куди завгодно, аби подалі звідси!

Двері опустилися, клацнули. На панелі виблискували символи, нетвердою рукою я торкнулася того, що скрізь у будинку означав увімкнення.

Машина здригнулася, завібрувала.

Ось ця штука, яка нагадує рогатину, напевно, працює як поводи, дозволяє повертати праворуч-ліворуч. Але як злетіти?

Я торкнулася її, потягла вгору. Машина сіпнулася, відриваючись, і раптом різко рвонула в височінь. У мене підвело живіт, до горла підкотилася нудота.

Закричавши, я відпустила важіль, заплющила очі, чекаючи удару. Але нічого не сталося.

Ледь відкрила очі. Розворочений дах стрімко мчав униз, машина, крутячись, продовжувала злітати.

Я знову схопилася за рогатину.

Ні, не в бік Інемара. Не туди.

Там мене одразу ж знайдуть, хоча дуже хотілося сховатись на грудях батька. Брата.

Але підставляти їх під удар?

Ні. Я сама зможу про себе подбати. І сама розплачуватимуся за свої рішення.

За Чорний Міст, через ліси й далі, далі. У найдальше, найглухіше село, куди не добираються драххи. Чи є такі ще в Ерсе?

Потягла в потрібну сторону, виглядаючи з висоти стрічку моста. Навіть якщо впаду і розіб'юся... краще так, ніж належати звірові та народити чудовисько.

Мене хитало і бовтало, я не розуміла, що і як роблю, але чомусь мчала вперед. Машина раз у раз намагалася повернути, я розлючено викручувала рогатину важеля, спрямовуючи до Лірури.

Страх пронизував всю мою сутність. Я ніколи не бувала тут, не уявляла, що може на мене чекати. Але залишатися із Сольгардом було ще страшніше.

Душу стягувала гіркота. Він мені не сказав. Збирався використати. Притворник!

А я ж майже повірила, майже погодилася... Майже готова була сама...

Збентеження заповнило щоки. Чому він не звичайний чоловік? Можливо, зустрінься ми за інших обставин, не носи він у собі цю потвору... якби він не був цією самою потворою – ми змогли б...

Адже він так чудово танцює. І в нього такий густий, обволікаючий голос.

І я вже майже не боялася його. Майже хотіла, щоб саме він...

Ох. Ну чому життя таке несправедливе.

Вперто смикнула головою, відганяючи ці думки.

Я готова була прожити життя з драххом, оплачуючи спокій свого народу, як кажуть договори, колись давно укладені між людьми та драххами. Але я не збираюся вмирати лише тому, що на мене націлився сам Намісник!

Зморгнувши сльози, які набігали на очі, виявила, що машина знижується. Пульт блимав різнобарвними вогнями, але що він показує, я не розуміла. Потягла рогатину вгору.

Ні, будь ласка, тільки не це! Тільки не тут! Далі, якнайдалі, щоб навіть дракон не наздогнав... одразу.

Машина невблаганно знижувалася. Я не уявляла, як нею керувати, що робити, продовжувала молитися, аби вона якнайдалі віднесла мене.

Або навіть звалилася з висоти, щоб єдиним махом... все скінчилося.

Хоча ні. Я не готова віддавати своє життя. Не для того втекла.

Спочатку віддамся комусь із людей, щоб не бути більше такою привабливою для драконячих носів. А потім з'ясую все, що від мене так довго приховували. Залишок життя присвячу тому, щоб невинних дівчат більше не віддавали чудовиськам на розтерзання!

Машина продовжувала знижуватись, я посилено боролася з нею, на кілька миттєвостей вирівнюючи. А раптом їй не вистачає цієї їхньої магії? Якась сила повинна ж рухати нею?

Так заглибилася у процес, що не одразу помітила тінь за вікном.