ГЛАВА 19

О, я пам'ятала. Чудово пам'ятала. Отже, виходити надвір – не небезпечно! Він просто не хоче, щоб мене побачили суперники-драххи.

А я вже задихалася без повітря!

У мене були великі плани пошукати вихід на дах. Хоча б. Підставити обличчя сонцю.

Але спочатку спустилася до Ленсі на кухню. Одна думка не давала спокою: якщо вона людина, а техніка запускається енергією Прада, то як Ленсі з нею управляється?

Служниця клопотала біля приладів, нарізала щось великим кухонним ножем.

– Заходь, люба, – обернулася привітно.

– Еллінге вчив мене включати, – промовила я, оглядаючись.

– Це чудово, що ти цікавишся тим, що близько йому, – схвально кивнула Ленсі. – Людям би запозичити все найкраще, а не триматися за те, що давно вже застаріло.

Добре так міркувати, коли ти не зобов'язана спати із чудовиськом! Нехай навіть людська його форма цілком мила.

Зітхнувши, я вирішила не сперечатися, а розпитати більше:

– А як запозичити, якщо прилади можуть запустити лише ті, хто має візерунок?

– Легко! – озвалася Ленсі, витягнувши з-під одягу на грудях кулончик. – Дх’ер Сольгард зробив мені такий ось ключик, час від часу заряджає його своєю силою.

– Ух ти! – я придивилася.

Усередині кулончика світився такий самий візерунок, які можна побачити по всьому Драххану. І на зап'ясті ніатарі.

Простягла руку, торкнулася пальцями – візерунок раптом спалахнув, загорівся синім.

– Ох, не чіпай краще, – поспішила приховати скарб служниця. Покосилася на мене, пояснила: – Розрядиться ще. Я ж теж на цьому не розуміюся.

Вона знову відвернулася до столу, спритні руки швидко нарізали овочі та м'ясо.

– Ленсі, – обережно поцікавилася я, – як ти опинилася в домі Сольгарда?

– Колись він дуже допоміг мені. І... мені не було куди йти.

– Але ж вони... драххи. Загарбники.

– Загарбники, – зітхнула Ленсі. Поклала ніж, розвернулась, спершись на стіл. Змахнула тильною стороною руки волосся з чола. – Я не знаю, що там було в минулому, дитинко. Але наші пращури погодилися на союз із драххами, і нам не личить...

– Погодилися? – фиркнула я. – Тому що вони сильніші?

– Вони захищають нас, хіба цього замало?

Захищають. Від того, що самі привели до нашого світу!

Я промовчала, Ленсі додала:

– Люди вигнали мене. Моя сім'я від мене відвернулася. А Еллінге дав дах і роботу. Не все в нашому житті погано чи добре, моя люба. Будь ласкавішою з дх’ером Сольгардом, він на це заслужив.

Зітхнувши, я не стала відповідати. Зрозуміла, що сперечатися безглуздо, краще б дізнатися про щось цінне.

– А ти буваєш в Інемарі?

– Ні. Це було умовою дх'ера Намісника, і я виконую і шаную її.

– Чому... ніатарі не можна бачитись з рідними?

– Вибач, люба. Дх’ер Сольгард ніколи не посвячував мене в ці запитання, мені нема чого тобі розповісти. Але впевнена, на все є причини. Тільки одного разу... одного разу я бачила його дуже засмученим. І тоді він сказав, що в нього не може бути ніатарі. Ось чому я так зраділа, коли з'явилася ти! Дх'ер Сольгард найкращий з людей!

– Драххів, – обережно поправила я.

– Драххів, – не стала заперечувати Ленсі.

– Вони... звірі!

– Знаєш, дівчинко. Багаті людські лорди іноді бавляться тим, що ловлять неродовитих дівчат та розважаються, як хочуть.

– Неправда! – обурилася я. Щоб батюшка? Чи Вріт Марак, батько Айрін?!

– Ох, дівчинко, – тільки й зітхнула Ленсі. – Ти жила в столиці, впевнена, твоя сім'я тебе від усього захищала. А я побачила на своєму віку, вже повір. Не кажу, що всі, але є такі. Або з однією цілим гуртом розважаються, або навпаки, мало їм, десяток селищ знайдуть, дівчат від мала до велика зберуть і влаштовують полювання з...

Ленсі ніби перебила сама себе і закінчила рішуче:

– Ось вони – звірі. Драххи могли б чинити так само, заганяти всіх поспіль, хто сподобався, забирати в гареми тих, у кому хоч крапля такої потрібної їм сили. Але вони мітять стільки дівчат, скільки необхідно їм для виживання, для продовження роду. Вони одружуються з вами, оточують турботою, розкішшю. Так, є правила, які ви повинні виконувати, я не знаю, звідки вони пішли, я ніколи не була ніатарі, не спілкувалася з ними. Але впевнена, що все знайде якесь пояснення, необхідність. Драххи ніколи не чинили зі мною так, як люди.

Ленсі замовкла, ніби згадуючи щось жахливе. Я пересмикнулася. Не хотіла, не могла вірити! Не може бути! Вона просто... просто з наказу Сольгарда мене залякує!

– А ти знаєш... яке чудовисько сидить усередині нього? – із завмиранням уточнила я.

Ленсі на якусь мить замовкла, глянула строго, майже суворо.

– Не знаю і тобі не раджу. Колись дх'ер Сольгард сказав, якщо почую... страшні звуки, ричання та тупіт – тікати. Бігти так далеко, як зможу, ховатись там, де ніхто не зможе мене відчути.

– Чому? – пробурмотіла я.

Крижаний озноб поповз по спині, забираючись під сукню, холодячи оголені плечі.

– Тому що ми для них теж... не зовсім звичні й приємні, – відповіла Ленсі. – Але я тут вже двадцять років, і жодного разу за цей час мені не довелося тікати від чудовиська.

Можливо, вона хотіла заспокоїти. Але мені стало зовсім ніяково. Згадався зимовий сад, пробите скло...

Напевно, він добре контролює себе. Але те, що живе всередині... всіх них – ненавидить людей так само, як ми ненавидимо драххів.

– Нас завжди вчили, що ми не повинні їх злити, що ніатарі належить бути покірними та лагідними зі своїми чоловіками. Але ніколи нічого не розповідали про звірів усередині!

– І правильно, що не розповідали, – погодилася Ленсі.

– Чому?!

– А що б ти зробила, якби дізналася?

Я? Хм... навіть не уявляю. Але вже починаю шкодувати, що не спробувала втекти, як підбивала Айрін.

– То-то, – кивнула Ленсі, вичитавши в моєму обличчі щось своє. – Може, раніше й казали та перестали. Адже все не в мить так склалося, і приписи не рік писалися.