ГЛАВА 5

Величезна, потужна постать з'явилася в одній з дверей з боку зали. Схоже, слуги впустили... Хоча такий міг і двері вибити.

Моє вчорашнє жахіття.

Рука Сгера стиснулася на моїй.

У повній тиші синьоокий незнайомець пройшов до нас у сад.

Драххи, що вишикувалися, як по команді опустилися на коліно, виявляючи дуже дивне, незвичне для людей ставлення до свого... предводителя?

Тільки Сґер залишився стояти, не випускаючи мою руку.

– Дх'єре Сольгарде, ви запізнилися, – в голосі фіолетового пролунали ледь стримувані досада, нетерпіння. – Дозвольте представити вам мою ніатарі, ...

– Наскільки я чув, батько Ілес ще не дав згоди, – гість пильно подивився на тата. Сьогодні його очі залишалися синіми, не лякаючи чорнотою.

Одяг дещо відрізнявся від нарядів решти претендентів. Наче він і не готувався до оглядин, і взагалі йшов не за тим...

«Може, так і є?» – майнула в душі надія.

Темно-синя сорочка, розпахнута зверху, відкриваючи сильні груди. Синє волосся густого, насиченого кольору виблискує на плечах. Вузькі темно-сірі штани, тонкі літні черевики. Ніби він зірвався з місця в чому був, аби встигнути зіпсувати моє життя.

– Дх'єре Еллінге Сольгарде? – здивовано перепитав батюшка.

Еллінге Сольгард?! Намісник, найголовніший дх'ер не тільки в столиці Інемарі, але й у всьому Ерсе?! Мамочки... він-но що тут робить? Він же ніколи не буває на балах, не бере участі у оглядинах ніатарі, багато хто взагалі вважає, що його не існує!

То це був сам Намісник?!

Від хвилювання ноги стали ватяними – не знаю, як я встояла, напевно, тільки завдяки багаторічним настановам батьків, що я зобов'язана тримати себе в руках, хоч би що трапилося.

Сольгард подолав останні кроки, зупинившись перед нами. І промовив:

– Я претендую на ніатарі Ілес Орінго.

Ні, ні, тільки не це! Я навіть хитнула головою... і натрапила на погляд Еллінге.

Похмурий. Вже знов виблискуючий чорним.

– Ілес моя наречена! – виступив уперед Сгер.

– Тебе тут взагалі не повинно бути, – відрізав Намісник.

– Ви навіть не торкалися її!

Ох! Я знову здригнулася під поглядом майже чорних очей. Сольгард різко простяг широку долоню, мовчки наказуючи мені вкласти свою руку. Я завмерла, глянула на Сгера – погляд того теж був похмурий, палахкотів темним вогнем.

Навколо стояла дзвінка, оглушлива тиша. Драххи залишалися уклінними.

– Вашу руку, Ілес, – колючий, розкотистий крижаний голос, ніби Еллінге Сольгард стримує лють... або не знаю, що він там стримував.

Але чинити опір я не могла, забрала долоню у фіолетового і вклала у величезну ручищу синього, розуміючи, що той все одно настоїть на своєму. Наперед знаючи, що побачу.

Візерунок спалахнув – яскраво, срібним свіченням, розгоряючись, але чомусь не змінюючи кольору. Шкіру палило, ніби справжнісіньким вогнем. Здалося, я бачу золотисті язички.

Здається, всі присутні вдихнули і забули видихнути. Я глянула на батька, маму, Картера – у всіх очах застиг один і той самий вираз.

Здивування, подив, шок.

– Ти задоволений? – обернувся Еллінге до Сгера. – Відмовляєшся від ніатарі, чи бажаєш вирішити питання традиційним Судом Прада?

– Це н... – пробурмотів Сгер.

– Ти відмовляєшся від ніатарі? – різко перепитав Сольгард, перебиваючи.

Той кілька хвилин вдивлявся в його очі, ніздрі роздмухувалися, нервово здригнувся кадик.

– Звісно, батьку. Я відступаю.

Батьку? Батько?! А мати де? Навіщо йому ще одна дружина? Я не хочу! Ні! Чому, чому Сгер не встиг, чому тато не проголосив мене нареченою на хвилину раніше! Чи намісник і тоді міг би все зруйнувати, втрутитися? Навіщо я йому?!

– Але... – пробурмотіла я.

Еллінге кинув різкий, важкий погляд, змушуючи замовкнути.

Я обережно забрала руку з його руки. Розправила плечі, пригадуючи всі уроки батьків та вихователів.

– Чи можу я скористатися своїм правом вибору? – промовила, намагаючись говорити, як могла рівно.

У погляді Сольгарда блиснула така ярість, що захотілося забитися якнайдалі. Картер смикнувся, позаду глядачів глухо пискнула Айрін у вбранні служниці.

Здавалося, Намісник мене зараз вб'є своїм поглядом, якщо не руками. Не потерпить і не вибачить небажання.

– Ні, – озвався він, подивившись так само важко, вбивчо на Сгера.

Ні... я подумки застогнала, усвідомлюючи це слово. Відмова.

Елінге перевів погляд на батька:

– Оголошую заручини з вашою донькою, відтепер моєю ніатарі Ілес Орінго.

– Вважатимемо за честь... – промовив той. Я помітила, що руки його тремтять, а в очах, звернених до мене, стоять сльози. – Якщо ні в кого немає заперечень...

Батько замовк, окинув усіх поглядом, наче сподіваючись почути ті самі заперечення. Але цього разу ніхто не ризикнув їх озвучувати.

– Вважатиму за честь віддати... – його голос на мить урвався. – Віддати мою дочку Ілес Орінго за дружину Наміснику Інемара і всього Ерсе Еллінге Сольгарду.

Усе. Неначе громом пролунав вирок.

За дружину.

– Коли... ви хотіли б призначити весілля, дх'ере Сольгарде? – батькові важко вдалося взяти себе в руки.

– Завтра.

Завтра? Завтра?! Але... я сподівалася, що маю хоча б тиждень! А то й місяць! Навіщо ж так...

Я закусила губу, розуміючи, що більше собі не належу. Тепер я власність цієї страшної не-людини. Я маю зробити те, для чого мене вирощували.

Батько теж хотів заперечити... але промовчав, усвідомлюючи: він більше не має влади вирішувати мою долю. Та й ніколи не мав з того дня, як на моєму зап'ясті розквітнув візерунок.

– Хай буде так, – він, здавалося, водночас постарів на кілька років.