***
Тримай мене, коханий, будь ласка, тільки тримай... Не відпускай, ніколи більше не відпускай... Ти ж сильний. Ми вже стільки пройшли. Будь ласка, тримай. Ти впораєшся.
А я згадуватиму. Згадуватиму той день, коли тебе вперше побачила. Коли згоряла від жаху. Коли торкнулася того, чого не мала торкатися.
Я згадуватиму...
ГЛАВА 1
Тітонька Саллі іноді розповідала нам про той благословенний час, коли у світ ще не прийшли драххи. Втім, навіть сама вона вже такого не застала. А я майже вірила, що це лише казки.
Мене з дитинства обрали ніатарі та готували стати дружиною одного з них. Драххи самі вибирали сім'ї, з якими поріднитися. Глава сімейства отримував конверт із ім'ям доньки. Відводив у Вежу Драххів на ритуальну службу. А через кілька днів на її зап'ясті з'являлася тонка в'язь темного татуювання.
Ніхто не смів відмовити драххам.
У день перед моїм повноліттям моя подруга Айрін ночувала у нас. Завтра батько повинен дати бал, на якому зберуться драххи, що шукають наречених. І, можливо, хтось із них обере мене.
Бувало й так, що обирали не одразу. Ось і до нас запрошені кілька ніатарі, яких поки що не знайшли їхні драххи. У глибині душі мені хотілося стати однією з них, пожити з батьками ще хоч трохи.
Якщо завтра хтось вибере мене... ми з Айрін більше ніколи не побачимось. Ані з нею, ані з рідними. Я не знала, чому чоловіки не дозволяли своїм ніатарі відвідувати сім'ю, а родичам бувати у Драххані, і від того майбутнє лякало безмірно.
Айрін приїхала з самого ранку, не пропускаючи нагоди постріляти очима в Картера. Братець хоч і був на рік молодший за мене, плечима та зростом давно обігнав не тільки однолітків, а й тих, хто більш старший.
Пам'ятаю, як минулого року подруга вмовляла мене тікати.
– Вийдеш потай заміж, і ніякий драхх не зазіхне! Кажуть, якщо дівчина вже не незаймана, вона їм не потрібна.
– Саме так, не потрібна! – розсердилася я тоді. Якби все було настільки просто! Але мене десять років готували до того, чим я маю сплатити за можливість мого народу жити без митарств і воєн. – Ти хіба не знаєш, що з дівчатами, які себе не вберегли, трапляються нещастя, а прокляття падає на їхній рід?!
– Я не знала... – прошепотіла Айрін. – Думала, це просто... забобони.
– Навіть якщо й забобони, на своїх рідних перевіряти не хочу!
Більше Айрін нічого такого не пропонувала. Зате часто бувала в нас, розуміючи, що розставання неминуче. Наші батьки тісно спілкувалися, тому жодних перешкод дружбі не чинили. І, мабуть, Айрін чудово скрашувала мені всі ці роки, в які мене пригнічувала неминучість майбутнього.
Того вечора перед повноліттям вона витягла мене пройтися. Пильна матінка відрядила Картера нам у супровід.
На вулиці стояла спека, і я вирішила востаннє вдягнути звичайну сукню. Завтра на балу лавіруватиму в пишній спідниці та щільному корсеті, але іншим часом ніхто вже так не одягався.
Під світло вуличних ліхтарів, що розгорялися, в м'яких сутінках по доріжках їхали карети впереміш із саморухливими екіпажами. Драххи принесли нам незвичайні механізми та безліч дивних, незрозумілих речей.
У мене мурашки бігли по спині від того, що зовсім скоро і мені доведеться виїхати з рідного дому, перетнути Міст і поринути в життя, оточене цими лякаючими, незнайомими предметами.
Але я навіть не підозрювала тоді, яка доля насправді приготована ніатарі.
Айрін із Картером перекидалися пікіруваннями, намагаючись мене розвеселити, але, якщо чесно, мені хотілося побути на самоті. І водночас не хотілося: я розуміла, що усе подальше життя буду сама. Навряд чи зможу завести друзів серед похмурих драххів. Неявну надію викликали думки про інших ніатарі, молодих дружин. Може, мені вдасться потоваришувати з кимось із них?
Майже всі ми знали одна одну, але підтримувати близькі знайомства нам чомусь не дозволялося. Взагалі, драххи мали цілу купу розпоряджень для ніатарі, яких для них вирощували.
– Ну що, дівчата, по морозиву? – запропонував Картер, коли ми рушили до набережної.
– Так, так! – радісно плеснула в долоні Айрін. Я ж знизала плечима.
Напевно, треба було скуштувати все, що раніше приносило радість, надихатись наостанок повітрям свободи. Але від хвилювання перед майбутнім я не відчувала ані смаку, ані свободи.
Картер пірнув у невеличкий критий павільйон, де ми завжди любили купувати морозиво. Айрін сунулася за ним, а я пішла вздовж перил вперед, дивлячись на бурхливу течію Мельди.
На тій її стороні жили лише драххи. Людям заборонялося ступати у їхні володіння без спеціального дозволу. Два береги з'єднував лише один білий, сяючий Міст.
Мене як магнітом тягло до нього, я все йшла і йшла, розмірковуючи, чи прийдеться завтра поїхати на той бік?
Хоча ні, не прийдеться. Не завтра. Спочатку на дівчину чекає весілля. Пишна церемонія, неначе відкуп чи прощання з рідними. А потім – Вежа Драххів, в яку не ступала жодна нога людська... тільки ніатарі.
Я машинально поправила широкий браслет із перламутрової шкіри, що прикривав татуювання. Воно – наш знак і наш захист. Ніхто не сміє образити дівчину із татуюванням ніатарі. Багато хто вважає, що нам навіть відмовляти не можна, але я ніколи не користувалася цим. Батько, лорд парламенту, був не останньою людиною в нашому місті і з дитинства намагався прищепити нам пристойності.
І все ж я відчувала себе набагато краще, коли оточуючі не бачили моєї мітки. Так хоч трохи зберігалася ілюзія, ніби я звичайна дівчина, на яку чекає звичайне життя.
Розглядаючи високі еліптичні будинки на протилежному березі, наче зроблені зі скла, я не помітила, як поряд загальмував один із саморухливих екіпажів.
Підняла очі, лише відчувши чиюсь присутність, пильний немигаючий погляд. Озирнулася різко.
Він був величезний. Густе синє волосся спадало по широких плечах, обтягнутих тонкою незнайомою тканиною з візерунком, який чимось нагадував луску. Сині! Яскраві, вони сяяли у падаючих променях. Мені довелося підвести голову, щоб зазирнути у його очі.
#1304 в Любовні романи
#318 в Любовне фентезі
#343 в Фентезі
владний герой, від ненависті до кохання, перше та єдине кохання
Відредаговано: 01.10.2022