Глава 8. Сповідь приживалки

Марта Штольц

Ранковий Львів зустрів нас густим, вогким туманом, що ліниво повз уздовж сірих стін головного поліційного комісаріату. Ми з Юліаном сиділи у крихітній, похмурій кімнаті для спостережень. Єдине заґратоване віконце під стелею ледь пропускало тьмяне світло, а крізь тонку дерев'яну перегородку із сусіднього допитового покою виразно доносилися голоси. Комісар Ковальський саме розпочав останній, вирішальний допит.

Я сиділа поруч із лікарем, загорнувшись у своє незмінне чорне мереживо. Мої пальці, що спокійно лежали на колінах, більше не тремтіли. Мертві нарешті замовкли. Вони чекали лише на фінальний запис у судовому протоколі.

За стіною рипнув важкий стілець, і пролунав сухий, втомлений голос комісара. А у відповідь почувся тихий, шелесткий голос тітки Лізи. Вона більше не вдавала безпорадну бідну родичку. Вона скинула маску, і її сповідь лилася крізь стіну, немов отрута:

— Ми були двома сестрами зі старого, шанованого роду, — глухо говорила Ліза. — Наша родина була заможною. Я, як старша, мала б мати всі права — і на спадок, і на любов, і на повагу батьків. Але вони все своє кохання без залишку віддали молодшій, моїй сестрі Анелії. Вона ж бо змалечку була милою, чарівною красунею, яку обожнювали абсолютно всі. Батьки зачаровано слухали, як вона співає, дивилися, як вона танцює, і завжди повторювали мені: «Лізо, ти ж старша. Ти мусиш поступатися молодшій сестрі й дбати про неї». І я завжди так і робила. Була тихою, непомітною, жила в тіні Анелії.

Голос Лізи за стіною став жорсткішим, у ньому прорізалися нотки давньої, невиліковної образи:

— Гірше стало, коли Анелія виросла. Від кавалерів не було відбою. Одного вечора на балу ми познайомилися з графом Казимиром Любомирським. Він щойно повернувся до Львова після кількох років навчання у Відні. Високий, вродливий, родовитий... Я закохалася в нього з першого погляду. Казимир навіть запросив мене на танець, сказав кілька вишуканих компліментів. Я вже почала мріяти, що, можливо, він покохає мене, і в нас є спільне майбутнє. Але вся моя магія розвіялася в ту ж мить, коли він уперше побачив Анелію. І як він міг встояти перед цією красою? Статна, висока, з тонкими прекрасними рисами обличчя та неймовірними очима... Казимир більше ні на кого не дивився. Невдовзі вони одружилися.

Ліза важко зітхнула, і я почула шурхіт її грубої сукні:

— Після смерті батьків мені дістався невеликий спадок, але я швидко втратила його, вклавши гроші в ненадійні, брудні фінансові оборудки. Коли капіталу не залишилося зовсім, мені довелося піти працювати медсестрою у шпиталь. Саме там я вперше зблизька побачила кров. Саме там я навчилася тримати хірургічний скальпель у міцних, непохитних руках... А коли маленька Кароліна підросла, сестра запросила мене до палацу, аби я допомагала доглядати за племінницею. Я погодилася з радістю. Я знову отримала змогу бути поруч зі своїм кумиром. Таємно кохати його кожною клітиною тіла.

У її голосі раптом спалахнуло божевілля, вона майже перейшла на крик:

— Тієї страшної ніч я стала свідком брудної, огидної сварки Графа з дружиною. Я бачила, як Казимир страждає, як він замучений її докорами. Я розуміла, що це кінець усього: кінець його високого статусу, його спільного бізнесу, крах його чесного імені та всього життя! А що ж я? Куди мала йти я — немолода, самотня, бідна пані? На вулицю?! Я намагалася заспокоїти сестру, благала її схаменутися, але Анелія була налаштована рішуче. І тоді я не витримала. Вся прихована роками ненависть, заздрість до сестри сколихнулася в мені. Вона мала все про що я мріяла, але не шанувала це ніколи. Я закричала їй в обличчя: «Ти ніколи його не кохала, Анеліє! Ти ніколи не любила його так, як Я!»... І я просто з дикою силою виштовхнула сестру у розчинене вікно.

За стіною запала коротка, моторошна тиша, після чого Ліза прошепотіла:
— Дванадцять років... Дванадцять років я жила у цьому палаці, відчуваючи тихе, приховане щастя поруч зі своїм коханим. І хоча Казимир майже не помічав мене, сприймаючи як меблі, я могла щодня бачити його, говорити з ним, дихати з ним одним повітрям і жити заради нього. Наш спокій був ідеальним... Аж поки в палаці не з'явився той клятий медіум! Він мав замовчати назавжди! І я змусила його замовкнути.

Голос Лізи нарешті стих. За стіною почувся брязкіт кайданів — жандарми повели вбивцю до камери.

Я повільно підвелася зі стільця. Юліан теж встав, ніжно, але міцно взявши мене за руку. Його тепла долоня остаточно повернула мене до реальності.

За годину ми виходили на парадні сходи комісаріату. Комісар Ковальський наздогнав нас прямо на сходах, застібаючи ґудзики свого важкого пальта. Він підійшов ближче, сховав люльку до кишені й подивився на мене з неприхованою повагою.

— Це було вкрай небезпечно, панночко Штольц, але маю визнати — дуже ефективно, — він тепло посміхнувся, а в його втомлених очах спалахнули хитрі вогники. — Але ніколи так не робіть більше. Мені мої сиві волосинки дорожчі за будь-яке розслідування. Юліане, ти маєш подбати про панночку.

І комісар по-батьківськи підморгнув нам, перш ніж поспіхом рушити вниз по сходах у своїх справах.

Нічна негода остаточно відступила. Над похмурими шпилями львівських костелів займався новий, чистий осінній ранок. Рожеві промені сонця розсіювали залишки туману, змушуючи мокру бруківку блищати, наче золото. Місто прокидалося, дихаючи свіжістю та спокоєм.