Глава 7. Фатальне зізнання

Юліан Корецький

Я прокинувся на світанку від того, що бліді, прохолодні промені осіннього сонця м'яко торкнулися мого обличчя. Цієї миті я відчув у своїй душі — зазвичай загартованій, холодній і байдужій до людських слабкостей — якесь дивне, невідоме раніше тепло. Усю ніч мені снилося бліде обличчя Марти. Її великі, виразні карі очі, повні прихованого болю та таємничої сили, не виходили в мене з голови.

Щойно по обіді закінчилися мої лекції в університеті, я, навіть не знявши робочого халата, поспіхом рушив до поліційного відділку. Мені потрібно було негайно поговорити з комісаром Ковальським про нічний замах на Марту та її приголомшливу здогадку, що вбивцею була жінка.

У коридорах управи панувала незвична метушня. Агенти кримінальної поліції бігали з паперами, а з кімнати для допитів доносилося важке, хрипке дихання. Я зазирнув крізь прочинені двері.

Комісар Ковальський сидів за столом, випромінюючи чисте задоволення і переможно димлячи своєю люлькою. Навпроти нього, безпорадно зсутулившись на стільці, сидів Станіслав Ворцель. Його повне, огрядне обличчя повністю спітніло, набрякло й розчервонілося до кольору стиглого томату. Дивлячись на те, як він судорожно ловить ротом повітря, я, як лікар, серйозно занепокоївся: що як цього товстуна зараз просто вхопить серцевий напад прямо на очах у слідства?

Те, що відбувалося в допитовій, виглядало як повна капітуляція. Станіслав Ворцель прийшов до поліції з повинною.

— Я більше не можу носити цей проклятий тягар, комісаре... — ледь чутно хрипів Ворцель, витираючи шию тремтячим кулаком. — Це я. Це я вбив Анелію дванадцять років тому. Я не міг дозволити їй зруйнувати наше фінансове партнерство й весь мій бізнес із Графом. Я благав її схаменутися, просив не розголошувати інформацію про таємний роман її чоловіка з моєю Оленою, не вчиняти цього клятого світського скандалу! Але вона була непохитна. Вона кричала, що знищить нас усіх. Це сталося випадково... Я просто розлютився, сильніше штовхнув її в груди, і вона полетіла вниз у розчинене вікно...

Ворцель сховав обличчя в долонях, і крізь його пухкі пальці заструмили сльози:
— А з цим медіумом... була повна несподіванка. Коли в темряві старий пройдисвіт раптом закричав, що бачить руки вбивці, моє серце пішло в п'яти. Я був упевнений, що він зараз вигукне моє ім'я при всіх! Я засліп від паніки. Щойно згасла остання свічка, я рвучко схопив перший-ліпший предмет зі столу — цей срібний ніж для паперів — і наосліп заколов шахрая.

Я стояв у дверях, заціпенівши від почутого. Зізнання Ворцеля звучало неймовірно складно й логічно. Комісар Ковальський уже тріумфував, готуючись підписати ордер на арешт і закрити найгучнішу справу цього року. Проте мій холодний аналітичний розум кричав про помилку.

Я згадав слова Марти. Я згадав її видіння. Убивця графині — жінка. Що ж відбувається? Станіслав Ворцель бере на себе чужий гріх? Але чий?  Цією жінкою могла бути лише його кохана дружина Олена. То вбивця вона?

Комісар був абсолютно впевнений, що справжній убивця вже в його руках і справу можна закривати. Проте мені вартувало неймовірних зусиль вгамувати його тріумф. Я палко вмовляв Ковальського не робити цього поспішного, необачного кроку, аби знову не пошитися в дурні перед усім Львовом. Зрештою, під вагою моїх медичних аргументів, він здався і погодився на мою ризиковану пропозицію — влаштувати останню, вирішальну перевірку.

План був простий і водночас жорстокий: знову зібрати всіх підозрюваних у палаці й привселюдно оголосити, що покійний медіум був лише талановитим актором, а справжнім провідником у світ мертвих завжди була його донька — Марта.

І ось усе повторилося, наче в якомусь химерному, зацикленому кошмарі.

Того вечора за вікнами Любомирських вирувала шалена, несамовита буря. Грім раз у раз струшував товсті стіни палацу, а важкі потоки зливи з силою хлистали у шибки вітальні. Ми сиділи в тій самій кімнаті, на тих самих місцях. Особливим потрясінням для всіх стало те, що жандарми привезли на експеримент Станіслава Ворцеля. Прямо біля порога з нього демонстративно зняли залізні кайдани.

Побачивши це, Олена Ворцель із криком кинулася до чоловіка, міцно обіймаючи його за сукняний сюртук:

— Станіславе! Тебе відпустили... Боже, тебе відпустили!

Огрядний пан лише важко дихав, не наважуючись подивитися дружині в очі.

З кутка кімнати почувся тихий, нерішучий голос тітки Лізи. Її бліді пальці судорожно стисли вервицю, а в безбарвних очах промайнув подив:
— Комісаре... Але як це? Ми... ми всі думали, що слідство вже завершено. Пан Станіслав же зізнався...

— Слідство триває, панночко, — суворо перервав її Ковальський, проходячи в центр кімнати. — Я зібрав вас тут, аби виправити страшну помилку. Справжній медіум, чий дар здатен витягувати таємниці з могил — це не загиблий старий. Це його донька, Марта Штольц. І зараз вона проведе свій черговий сеанс, аби духи нарешті назвали істинне ім'я вбивці.

Атмосфера стала настільки наелектризованою, що, здавалося, повітря можна було різати ножем. Граф Казимир сидів блідий і мовчазний, Юзеф міцно тримав за руку налякану Кароліну. Комісар та двоє жандармів суворо завмерли в тіні біля дверей. Я влаштувався на стільці поруч із Мартою, яка була вбрана в ту саму чорну мереживну сукню.

Усі погляди миттєво прикувало до столу. У тьмяному сяйві єдиної свічки там лежали три предмети: рубіновий перстень, старовинний срібний ніж для паперів, з якого вже змили сліди свіжої крові, та старовинний гребінець із слонової кістки.