Глава 6. Фіакр у сутінках

Марта Штольц

Слідчий експеримент. Саме під таким офіційним приводом комісар поліції знову збирав у палаці графа Любомирського всіх, хто був присутній на тому фатальному спіритичному сеансі. Коли посильний приніс мені офіційне запрошення, моє серце стислося від передчуття розв'язки.

В ніч перед зустріччю я нарешті відкинула липкий страх, який сковував мене після смерті батька. Зачинивши двері своєї скромної кімнати на засув, я дістала схований у кишені старовинний гребінець графині Анелії. Запалила самотню свічку, заплющила очі й обережно торкнулася прохолодної слонової кістки, подумки волаючи до душі покійної власниці маєтку.

Видіння накотилося раптово, наче крижана хвиля. Я знову опинилася в тій фатальній ночі двадцять років тому. Побачила Анелію в мить її загибелі — вона відчайдушно пручалася біля розчиненого вікна, ловлячи ротом холодне повітря. Але цього разу мій дар дозволив розгледіти більше. Безжальна тінь, яка з дикою силою штовхнула графиню вглиб нічної безодні, належала не чоловікові. Витончений силует, шурхіт довгих спідниць... Убивця — жінка! Отямившись у холодному поту, я вирішила поки що тримати цю страшну таємницю при собі. Мені потрібні були неспростовні докази.

Наступного ранку я прибула до садиби Любомирських. Осінній день видався сірим і сирим. Столітні дерева графського парку, вкриті пожовклим листям, похмуро височіли вздовж алеї, немов німі вартові старої трагедії. У вітальні палацу панувала нестерпна, майже відчутна на дотик напруга. Гості та поліція займали свої місця. Комісар Ковальський, хоч і виглядав трохи сконфуженим після недавнього конфузу з арештом, тримався рішуче.

Сам господар палацу сидів у своєму кріслі, випромінюючи чисту отруту:

— Вас ще не звільнили зі служби, комісаре? — саркастично кинув Граф Казимир, криво посміхаючись. — Дивно. Сподіваюся, цього разу ви прийшли з вибаченнями, а не з черговою порцією ваших безглуздих фантазій.

— Слідство триває, графе, — суворо відрізав Ковальський, проходячи в центр кімнати. — Ми детально відновили хронологію подій. Чоловік, який зарізав медіума в темряві, на жаль, не ви. Вбивця мав неабияку силу в руках, діяв холоднокровно, рішуче й анатомічно точно.

У цей момент повітря у вітальні застигло, і я просто не змогла змовчати:

— А чому ви так твердо впевнені, комісаре, що це був чоловік? — мій голос пролунав хрипко, розітнувши тишу під склепінням залу.

Присутні здивовано повернулися в мій бік. Поруч із комісаром стояв доктор Юліан Корецький — Ковальський залучив його до експерименту, безмежно довіряючи його професіоналізму та гострій інтуїції. Лікар пильно примружився, ловлячи кожне моє слово.

— Хіба це не могла бути жінка? — продовжила я, обводячи поглядом присутніх дам. — Наприклад, жінка, яка вміє вправно володіти ножем, як досвідчена кухарка? Або... якась колишня медсестра, яка ідеально знає анатомію і вміє тримати медичний скальпель?

Я краєм ока помітила, як Юліан раптом різко перевів погляд на гостей. Його уважний погляд зафіксував те, що пропустили інші: по обличчю Станіслава Ворцеля пробігла ледь помітна, судорожна гримаса дикого страху. Чого він так панічно боявся?

Експеримент закінчився нічим, і надвечір я поверталася додому. Старий Львів уже занурився у вечірні сутінки. Я йшла вузькою, похмурою вулицею на околиці центру, де тьмяне жовте світло рідкісних ліхтарів ледь розганяло темряву кам'яниць. Навколо не було жодної душі. Раптом із темного провулка попереду на шаленій швидкості виїхав важкий фіакр. Кучер несамовито шмагав коней батогом, спрямовуючи екіпаж прямо на мене.

Я заціпеніла серед бруківки. В тьмяному світлі ліхтаря на моєму блідому обличчі відобразився чистий, тваринний жах. Копита коней були вже зовсім поруч. У паніці я просто закрила обличчя руками, готуючись до неминучого удару.

Але в останню частку секунди чиясь сильна, залізна рука рвучко схопила мене за плече й буквально висмикнула з-під коліс, відтягнувши в бік на тротуар. Карета на шаленій швидкості пронеслася повз, обдавши мене бризками брудної води, і зникла в нічному тумані.

Я повільно відняла тремтячі долоні від обличчя. Мої очі були розширені від пережитого страху, серце калатало десь у горлі. Світ навколо обертався, і крізь пелену сліз я раптом побачила, що мене міцно й надійно тримає в обіймах не хто інший, як лікар Юліан Корецький. Його суворе обличчя було наляканим, а дихання — важким.

— Що ви тут робите, лікарю? — я спромоглася вимовити лише ці слова. Голос тремтів, а зуби дрібно цокотіли від пережитого замаху.

— Йшов за вами, — коротко відповів Юліан. Його залізна хватка на моїх плечах нарешті послабилася, але він усе ще тримав мене близько, закриваючи своїм широким пальтом від холодного нічного вітру.

— Але чому?

— Не знаю, — він ледь помітно, майже сумно посміхнувся у вуса. — Відчув, що вам загрожує смертельна небезпека. Мабуть, я під вашим впливом і сам стаю провидцем, панночко.

Я пильно подивилася в його суворі, розумні очі, в яких зараз не залишилося й сліду від колишнього цинізму.

— Ви просто помітили щось у палаці Любомирських, чи не так? Тоді, під час експерименту.

Юліан замовк на мить, а потім лише важко кивнув головою, підтверджуючи мої здогадки. Скептичний анатом зрозумів, що моя репліка про вбивцю-жінку була не дівочою фантазією, а влучанням у самісіньке серце чиєїсь таємниці. І той, хто сидів на козлах фіакру, щойно спробував стерти мене з лиця землі, аби я більше не ставила зайвих питань.