Глава 5. Вельможний вбивця

Юліан Корецький

Ранком наступного дня я поспішав до поліційного комісаріату. Львів уже прокинувся й занурився у свій звичний, гамірний ритм. По мокрій бруківці з гуркотом проносилися фіакри, а де-не-де чути було залізне брязкання кінного трамвая. Місто дихало запахом свіжої випічки з цукерень, міцної кави та вологого осіннього листя.

На розі вулиці Академічної, прямо біля кав'ярні, стояв замерзлий хлопчисько-газетяр у завеликій для нього кепці. Він розмахував свіжим номером часопису «Діло» й кричав на все горло, зриваючи голос:

— Сенсація! Страшне вбивство відомого медіума! Кривавий злочин у заміському палаці графа Любомирського! Купуйте свіжі новини!

Я зупинився й кинув хлопчикові кілька крейцерів, перехопивши вогкий листок паперу. Пробігши очима перші рядки, я ледь не задихнувся від обурення. На першій шпальті красувався детальний опис нічної трагедії, і там навіть згадувалася знайдена мною золота табакерка з вигравіруваним ініціалом «О». Безсоромні львівські журналісти діяли блискавично — очевидно, підкупили когось із наляканої прислуги графа або дрібних поліційних агентів, аби викрасти конфіденційну інформацію про слідство.

Стиснувши газету в кулаці, я прискорив крок. Мені потрібно було негайно зустрітися з комісаром Ковальським, щоб викласти йому все, що я накопав у пожовклих медичних архівах дванадцятирічної давнини, та поділитися своїми моторошними здогадками про синці на руках покійної графині Анелії.

Проте, коли я підійшов до будівлі комісаріату, Франц Ковальський уже виходив на ґанок, застібаючи на ходу ґудзики важкого пальта. Поруч на нього чекав екіпаж із запряженими кіньми.

— А, докторе Юліане! — гукнув комісар, помітивши мене. — Поїхали з нами, шановний друже. Немає часу розмусолювати.

Я підбіг до фіакру, намагаючись перевести подих.

— Комісаре, нам треба поговорити. Я щойно з архіву. Сьогоднішнє вбивство і смерть графині Анелії пов'язані між собою! Моє медичне обстеження старої справи доводить, що...

— Я знаю, — спокійно перервав мене Ковальський, і на його обличчі з'явилася тонка, ледь помітна посмішка старого сищика. — Львівська поліція завжди на крок попереду, Юліане. Сідайте в карету, друже. Ви нам сьогодні можете знадобитися.

Фіакр рвучко зупинився перед парадними сходами палацу Любомирських. Комісар Ковальський першим вискочив із карети, а я, міцно стискаючи свій саквояж, рушив слідом за ним. Цього разу жандарми на порозі не просто віддавали честь — вони виструнчилися, готові до рішучих дій.

Ми без стуку увірвалися до великої зали. Уся родина якраз зібралася за ранковим чаєм: Граф Казимир велично сидів у торці столу, тітка Ліза дбайливо наливав вершки у порцелянову філіжанку Кароліни. Панночка виглядала тендітною і знесиленою після нічного кошмару.

— Що це означає, Ковальський?! — Граф Казимир різко підвівся, і його срібна ложечка з дзвоном упала на паркет. — Ви вриваєтеся до мого маєтку без дозволу, наче до кубла волоцюг на Личакові!

— Я прийшов заарештувати вас, графе Казимире Любомирський, — холодно і гучно промовив комісар, роблячи знак жандармам. Ті миттєво заблокували всі виходи з кімнати. — Вас звинувачують у жорстокому вбивстві медіума Амадея Штольца, а також у навмисному вбивстві вашої дружини, графині Анелії, скоєному дванадцять років тому.

— Божевілля! Яке нахабство! — обличчя Графа налилося люттю, він бахнув кулаком по столу так, що затремтів дорогий сервіз. — Ви з глузду з'їхали крізь цей нічний туман?! На основі чого ви висуваєте ці дикі звинувачення аристократу?! На казках зарізаного пройдисвіта?!

— На основі фактів, графе, — Ковальський зробив крок уперед і витягнув із кишені загорнуту в шовк золоту табакерку з написом «З пристрастю від О.». — Ваша економка щойно дала офіційні свідчення під протокол. Вона більше не змогла мовчати. Тієї страшної ночі вона на власні очі бачила вашу запеклу сварку з Анелією через ваш таємний гріховний роман із пані Оленою Ворцель. Ваша дружина погрожувала вам гучним розлученням, збирався страшний світський скандал, який повністю зруйнував би вашу репутацію та фінансове партнерство зі Станіславом. Тож ви просто задушили її опір і виштовхнули у вікно. А вчора ввечері, коли бідний медіум підібрався до цієї таємниці надто близько, ви вбили його в темряві своїм власним канцелярським ножем, упустивши цю табакерку під стіл у паніці!

Тітка Ліза тихо зойкнула і впустила порцелянову чашку на м’який персидський килим.

— Батьку... ні... це брехня! — раптом пролунав тонкий, зламаний голос Кароліни.

Вона дивилася на Графа, шукаючи бодай краплю заперечення, але натрапила лише на його люте, уперте мовчання. Жахлива, потворна істина вмить обрушилася на дівчину. Людина, яка роками вдавала скорботного вдівця і тримала її в санаторіях, виявилася катом її матері.

Кароліна видала короткий, болісний крик, її очі закотилися, і вона безпорадно впала на софу, повністю втрачаючи свідомість від пережитого потрясіння.

Моя допомога і справді знадобилася.

• Ведіть його до фіакру, — сухо наказав комісар жандармам, навіть не дивлячись на Графа, який продовжував важко дихати, безсило опустивши руки під вагою беззаперечних доказів.

Графа під конвоєм вивели на подвір’я маєтку. Казимир Любомирський був несамовито обурений. Він люто кричав на комісара Ковальського, сипав погрозами й обіцяв, що той вилетить зі служби зі свистом, щойно про це дізнаються у високих кабінетах Відня. Його стародавній рід вимагав поваги, а не кайданів. Проте жандарми були невблаганними.