Глава 4. Табакерка з ініціалом

Юліан Корецький

Коли втомлені, налякані гості нарешті розійшлися по своїх покоях, а комісар Ковальський відправив жандармів охороняти периметр, я залишився у вітальні сам на сам із мерцем. За вікнами все так же лютувала нічна негода, б'ючи дощем у шибки.

Я ще раз уважно обстежив місце злочину. Світло гасової лямпи вихоплювало криваві плями на зеленому оксамиті скатертини. Опустившись на коліна, я зазирнув під стіл, біля самого підніжжя батькового крісла. Мою увагу прикував легкий золотий відблиск у густій тіні.

Я протягнув руку й підняв важкий предмет. Це була дорога золота табакерка витонченої ювелірної роботи. На її кришці красувався вигравіруваний напис: «З пристрастю від О.». Наблизивши її до обличчя, я відчув не лише міцний аромат елітного голландського тютюну, але й шлейф дорогого, парфумованого одеколону. Ретельно загорнувши знахідку в хустинку, я передав її комісару.

Ранок зустрів нас сірим, холодним туманом. Перші промені сонця ледь пробивалися крізь хмари, коли Ковальський зібрав у холі прислугу палацу. Допит дворецького дав швидкі результати. Старий слуга, заїкаючись від страху, одразу впізнав річ:
— Це... це табакерка його сіятельства, графа Казимира, панове. Він ніколи з нею не розлучався.

Але хто така ця загадкова «О.», від якої граф отримав настільки пристрасний дарунок? Навіть серед найзапекліших пліткарів тутешньої прислуги ніхто нічого не знав про таємничу дарительку. Я стояв трохи позаду, заховавшись у густій тіні коридору, і пильно спостерігав за челяддю палацу. Більшість лакеїв та покоївок прийшли сюди на службу вже після смерті графині Анелії. Проте старий дворецький та літня економка безмовно берегли таємниці цього дому — вони обоє були тут тієї страшної ночі дванадцять років тому.

Раптом я помітив дещо дивне. Щойно з вуст комісара злетіла літера «О», по зморшкуватому обличчю економки пробігла полохлива, злякана тінь. Вона судорожно стиснула губи, немовби намагаючись силоміць утримати зізнання, яке от-от готове було зірватися з її язика. Якби розслідування вів я, то негайно зачинив би цю жінку в допитовій кімнаті й витиснув би з неї всю правду. Проте я вирішив за краще почекати й поки що не став ділитися своїми спостереженнями з комісаром.

За кілька годин тіло медіума перевезли до прозекторської при університеті. Я якраз завершував підготовку документів, коли важкі двері моргу прочинилися. На порозі стояла Марта Штольц. У блідому світлі залі засідань анатомічного театру вона здавалася майже прозорою в своїй чорній сукні.

Я зустрів її холодно й недовірливо. Для мене вона залишалася звичайною шахрайкою, спільницею свого батька, яка роками виманювала гроші у наївних дурнів. Я не вірив у містику, привидів та потойбічні голоси. Смерть для мене — це лише зупинка серця.

— Ви прийшли на упізнання, панно Штольц? — сухо кинув я, перегортаючи папери. — Це звичайно лише формальність, але ви маєте пройти крізь це.

Вона не відповіла. Марта лише повільно підійшла ближче. Її дивний, хворобливо блискучий погляд на секунду застиг на блідому обличчі померлого батька.

— Мій батько занадто близько підійшов до істини під час сеансу, — глухо, але твердо промовила вона. — Його змусили замовкнути назавжди, аби він не видав криваву таємницю роду Любомирських.

— Я не вірю в таємниці, панночко. Я вірю в науку, — скептично посміхнувся я у вуса, поправляючи інструменти. — А таємниці... таємниці — це виключно ваша парафія.

Раптом вона зробила крок уперед і торкнулася моєї руки. Її пальці були крижаними, але в мить цього дотику мене немов пронизав електричний струм.

— Ви не вірите в те що душі не зникають і можуть розмовляти із живими, докторе Юліане, — тихо, але дивно впевнено промовила вона, дивлячись мені прямо в очі. — Але ваша мати, Анна, яка пішла з життя, коли вам було заледве сім років, досі оберігає вас. Вона завжди просила вас не залишати ланцюжок із маленьким срібним хрестиком, який вона подарувала вам перед смертю. Той самий, що ви зараз ховаєте під сорочкою.

Я заціпенів. Скепсис, який я плекав роками, вмить дав тріщину. Моє серце пропустило удар, а в душі прокинувся глухий, незрозумілий сумнів. Звідки ця дівчина могла знати ім'я моєї матері та про хрестик, який ніхто ніколи не бачив?

Марта повільно прибрала руку, але її голос продовжував звучати під склепінням моргу, карбуючи кожне слово:

— Я бачила видіння, докторе. Графиню Анелію вбили дванадцять років тому. Це не було самогубство. Шукайте вбивцю мого батька в минулому. Та страшна подія — ключ до сьогоднішнього злочину. Він мав замовкнути, аби він не назвав імені вбивці вголос.

Вона розвернулася і повільно рушила до виходу, залишивши мене в повній самоті серед німих мармурових столів та моїх власних, раптово переконань, які раптом дали непомітну тріщину.

Слова Марти Штольц, наче отруйна заноза, засіли в моїй голові. Як би я не намагався переконати себе, що вона — звичайна цинічна акторка, спогад про мою матір та срібний хрестик під сорочкою не давав мені спокою. Моєму раціональному розуму потрібні були тверді, неспростовні докази. І шукати їх слід було там, де факти вмирають остаточно — в архівах.

Того ж дня я вирушив до підвального сховища міського архіву поліції. Там, серед тисяч занедбаних тек, що пахли пилом, цвіллю та людськими трагедіями, я відшукав пожовклу справу дванадцятирічної давнини. На обкладинці каліграфічним почерком було виведено: «Смерть графині Анелії Любомирської. Самогубство внаслідок нападів меланхолії».