Глава 3. Мертві не мовчать

Юліан Корецький

Мертві — найкращі співрозмовники. Вони ніколи не брешуть, не вигадують дурниць і не вірять у містику. Вони залишають по собі лише факти.

Я, доктор Юліан Корецький, працюю в анатомічному театрі Львівського університету вже сім років. За цей час через мої руки пройшли сотні тіл. Для мене людина — це лише складний набір м'язів, кісток та судин. Жодної душі. Жодної магії. Смерть — це просто зупинка серця, логічний кінець хімічної реакції.

Того похмурого вечора я якраз збирався зачинити двері нашої лабораторії, де останні кілька годин експериментував із хімікатами. За вікнами шумів львівський дощ, змішуючись із густим туманом, а в самій прозекторській пахло карболкою та сирістю. Раптом важкі дубові двері рвучко прочинилися. Без жодного стуку до кімнати увійшли двоє жандармів у мокрих від зливи шинелях. На їхніх обличчях застиг явний переляк, який вони марно намагалися приховати за службовою строгістю.

— Доктор Юліан Корецький? — запитав один із них, нервово стискаючи ефес шаблі. — На вас чекають. Збирайтеся, поїдете з нами.

— Що сталося? — сухо кинув я, навіть не відриваючись від прибирання столу.

— Вбивство у маєтку графа Любомирського. Керівництво поліції вже там.

Чекають лише на вас.

— Дайте мені п'ять хвилин.

Я взявся швидко збирати свій медичний саквояж: ланцети, стетоскоп, хімічні реактиви для виявлення отрут та порошки. Ми вийшли під проливну осінню зливу й квапливо сіли в темний екіпаж.

Львів потонув у суцільній осінній темряві. Крізь запітніле скло фіакру заледве проглядалися розмиті жовті плями газових ліхтарів. Ми пролітали повз похмурі кам'яниці середмістя, колеса гуркотіли по мокрій, слизькій бруківці, а туман піднімався від Полтви так високо, що здавався важкою завісою, яка відрізала нас від усього світу.

Невдовзі екіпаж зупинився перед розкішною, але зловісною брамою. Маєток графа Любомирського височів у глибині парку, немов готична фортеця, оточена столітніми деревами, з яких вітер безжально зривав залишки листя. Будинок дихав холодною величчю, але сьогодні в його вікнах горіло занадто багато світла.

Зайшовши до просторого, вистеленого мармуром холу, я миттєво відчув, як у повітрі пахне не лише дорогою деревиною та свічковим воском, а й липким, свіжим страхом. Навколо метушилися бліді лакеї. А в центрі залу, струшуючи краплі дощу з фетрового капелюха, стояв старший поліційний комісар Франц Ковальський.

Ми перетиналися з ним уже не на одній справі. За останні кілька років ми разом оглядали і зарізаних волоцюг на Личакові, і отруєних коханок у розкішних готелях у центрі. Ковальський був старим лисом, який не вірив у випадковості, і якщо він особисто прибув сюди посеред ночі, справа обіцяла бути брудною.

— А, Юліане, нарешті, — прохрипів комісар, кинувши на мене свій фірмовий, пронизливий погляд з-під густих сивих брів. — Залишай свій саквояж слугам і ходімо. Тобі знову доведеться заглянути в очі самій смерті. У гостях у графа зарізали якогось відомого медіума. Уся львівська еліта у вітальні б'ється в істериці, і кожен із них клянеться, що вбивця — привид.

Ми пройшли до невеликої кімнати, що нагадувала багатий, розкішний салон. За столом, безпорадно схилившись на оксамитову скатертину, сидів чоловік років п'ятдесяти. З його спини хижо стирчало срібне руків’я ножа.

Я підійшов ближче й холоднокровно оглянув рану. Тонке тригранне лезо увійшло глибоко під ліву лопатку під кутом сорок п'ять градусів. Удар був філігранно точним: судинний пучок розірвано, серце зупинилося миттєво. Жандарми в холі вже щосили шепотілися, ніби старого шахрая наздогнав привид покійної графині, яка колись наклала на себе руки в цих стінах. Я лише непомітно розсміявся у вуса. Привиди не купують німецьких срібних стилетів для розрізання паперу. Тут діяв цілком земний, розважливий убивця.

Мої роздуми раптом перервав різкий скрип важких дубових дверей вітальні.

До кімнати увійшла дівчина. Вона була в похмурій чорній сукні, її темне волосся трохи розтріпалося, і хвилясті чорнильні локони вибилися з колись елегантної зачіски. На блідому обличчі чітко проступали сліди нещодавніх сліз. Але її очі... вони світилися якимось несамовитим, майже хворобливим блиском.

— Це Марта Штольц, донька вбитого, — промовив комісар, пропускаючи дівчину всередину та притримуючи двері.

— Вам краще піти, панночко, — сухо сказав я, навіть не знімаючи закривавлених рукавичок. — Офіційне упізнання буде лише вранці.

Вона не поворухнулася. Спокійно підійшла до столу і зазирнула в обличчя мертвого батька. На подив, на її обличчі більше не було сліз. Лише крижана, кам'яна заціпенілість. А потім вона раптом повільно перевела свій дивний погляд на мене.

— Я відчувала, що має статися щось страшне, — ледь чутно прошепотіла вона.

Я зміряв її скептичним поглядом.

— Ви також медіум чи провидиця? — злетіло з моїх губ перш ніж я встиг подумати. Але, згадавши, що дівчина щойно втратила єдину близьку людину, я вчасно замовк.

Вона нічого не відповіла, продовжуючи стояти поруч мов статуя. Зрештою, вражений цим мовчазним, глибоким горем, я пом'якшав і додав:

— Зараз ви нічим уже не можете йому допомогти. Вам краще піти й відпочити. Накажіть слугам налити вам краплю міцного бренді й лягайте спати, панночко. Рекомендую це вам як лікар.