Глава 2. Смерть на спіритичному сеансі

Марта Штольц

Того вечора Львів остаточно потонув у густому, вогкому тумані, що піднімався від підземних вод Полтви й повз брукованими вулицями, немов сизий привид. Наш екіпаж повільно пробирався крізь сутінки. Тьмяне світло рідкісних газових ліхтарів ледь розсіювало цю суцільну темряву, залишаючи на стінах кам'яниць химерні розмиті тіні. Кожен удар кінських копит об мокре каміння відгукувався у моїй голові тривожним набатом. Затиснутий у моїх руках ридикюль здавався важчим за свинець.

Палац графа Любомирського зустрів нас гробовою тишею. Його високі готичні шпилі врізалися в чорне небо, а темні вікна нагадували порожні очниці велетня. На порозі нас зустрів літній слуга у строгій лівреї. Він мовчки, майже не створюючи звуків, забрав наші пальта й повів довгими, холодними коридорами.

Дім був проникнутий духом старовини і розкоші. Важкі оксамитові портьєри повністю глушили наші кроки. На стінах у позолочених рамах темніли портрети предків, чиї суворі погляди, здавалося, проводжали нас із батьком із неприхованою зневагою. Проте мою увагу прикувало величезне полотно у вітальні. З нього дивилася вродлива світловолоса жінка з сумною посмішкою та пронизливими очима — покійна графиня Анелія. На її пальці я помітила той самий перстень із червоним рубіном.

Усі гості вже зібралися біля каміна в очікуванні початку сеансу. Атмосфера в кімнаті була настільки напруженою, що повітря, здавалося, можна було різати ножем.

Коли ми переступили поріг, Юзеф Тарновський — наречений Кароліни — різко підвівся. Його красиве обличчя викривила гримаса роздратування. Він кинув на нас презирливий погляд і знову міцно стиснув тонку, тремтячу долоню Кароліни, яка сиділа поруч у глибокому кріслі, бліда, мов мармурова статуя.

З тіні кутка підвелася тітка Ліза — тиха, непомітна жінка у скромній сукні стародавнього крою. Її руки були нервово сплетені на животі, а безбарвні очі бігали від батька до мене. Трохи далі, на оксамитовому дивані, влаштувалися давні друзі родини. Пан Станіслав Ворцель — огрядний, лисуватий чоловік років п'ятдесяти з пухкими пальцями й задиханням — раз у раз обмахувався хустинкою. Поруч із ним сиділа його дружина Олена. Вона була значно молодшою за чоловіка, на вигляд років тридцяти п'яти, неймовірно гарна та ефектна. Її витончена постава, шовкова сукня глибокого смарагдового кольору та дорогі парфуми з ароматом лаванди приковували до себе погляд. Проте за її світським спокоєм ховалося напруження: Олена раз у раз нервово стискала віяло, розглядаючи присутніх з-під густих вій.

Але найстрашнішою фігурою в цій кімнаті був сам господар. Граф Казимир Любомирський сидів у кріслі на чолі столу. Його сиве волосся було акуратно зачесане, а глибокі зморшки навколо суворих очей свідчили про важку вдачу. Коли він підвів на нас свій важкий, льодяний погляд, моє серце пропустило удар.

Серед присутніх точилася бесіда, але коли ми увійшли в кімнату всі суперечки стихли.

Присутні розташувалися за великим столом з червоного дерева. Кімната занурилася у глибоку темряву. Єдине джерело світла — самотня воскова свічка в антикварному срібному канделябрі — кидало химерні, тремтливі тіні на бліді обличчя присутніх навколо столу. На столі виблискував уже знайомий мені рубіновий перстень. Але в останню мить, коли тиша в кімнаті стала майже нестерпною, панночка знервовано дістала з ридикюля ще одну річ.

— Це належало їй у ту саму ніч... — ледь чутно прошепотіла вона, кладучи предмет поруч із перстнем.

Це був старовинний, витончений гребінець для волосся, виточений зі слонової кістки.

Я стояла позаду батька, ховаючись у густій тіні за високою спинкою його крісла. Для всіх гостей я залишалася непомітною тінню, що супроводжували знаменитого медіума. Проте, коли батько закрив очі й почав повільно розгойдуватися, я безшумно подалася вперед і простягнула руку. Мої пальці ледь торкнулися прохолодної слонової кістки.

Мій розум миттєво пронизав спалах чужого спогаду. Світ навколо зник. Я побачила відчинене вікно, шалені пориви осіннього вітру, що розвівали фіранки, і раптом — силует. Якась безжальна, розмита тінь рвучко наблизилася до жінки й брутально виштовхнула її у розчинене вікно. Страшний, короткий крик поглинула ніч.

Мене пересмикнуло від жаху. Отямившись, я схилилася до самого вуха батька, який саме інсценував глибокий транс — закидав голову назад і хрипко дихав, удаючи, що пускає потойбічний дух у своє тіло.

• Ми закликаємо всі сили потойбіччя призвати графіню Амелію Любомирську у наше коло і відповісти на питання… його голос розлітався по кімнаті як містичне далеке ехо.

— Її вбили... — гарячково прошепотіла я йому на вухо. — Виштовхнули у вікно.

Батько був геніальним актором. Схопивши мою підказку, він заговорив страшним, глухим, таємничим голосом, від якого по спинах присутніх пробіг мороз:
— Тут холодно... Вона тут... Душа Анелії кричить про помсту! Це не була меланхолія! Мотузка брехні рветься... Я бачу руки, які штовхнули її на смерть! Я бачу...

Він не встиг договорити. В останню мить полум’я свічки в срібному канделябрі раптово, наче від чийогось крижаного подиху, згасло.

Кімната вмить занурилася в абсолютну, непроглядну темряву. І наступної ж секунди цей глухий спокій розітнув жахливий, здавлений крик болю. Це був голос мого батька.

— Що за бісівське шарлатанство?! Запаліть світло нарешті! Цей старий шахрай просто знущається з пам'яті графині! — пролунав різкий, роздратований голос Юзефа. Він першим не витримав напруги.